Від жаху Пєца вліз під руль, і під килимок би заліз, бо зроду не чув, як грімко б’є зброя в салоні. Над ним літали порожні гільзи й порожнє скло, ляскав метал. Пороховий дим гуркотом заповнював тісну «копійку», кучерявий з неї бив, затуляючись валізою, однак та ляснула його в лоб, і він не встиг зрозуміти, що це куля, що його вже нема.
Вмить все вщухло, до Пєци потроху повертався слух, і він насилу почув тишу, він навіть зміг виповзти на асфальт, —
траса порожня в обидва кінці, лише біля стовпа лежав дебелий у «діорі» та безліч свіжих гільз мідно вилискували у вранішньому сонці; а з-за виднокола знову потроху поставала далека канонада, словом, Пєца поволі приходив до тями — а що тут тямити, якщо мотор цілий, а бензином, слава Богу, ніде не смердить.
Обережненько потяг до себе задні дверцята, звідти спершу висунулася краватка, коштовно блиснувши заколкою, а потім і кучерявий її власник, лише без блиску в коштовних очах.
Пєці здалося, що вони прикидаються неживими, однак вони були такими ж, як і той дебелий, що лежав під стовпом, — за яким ані отого худого, ані його коробки.
...На пустир, виляючи, вилетіла «копійка», одкидаючи камінці, й стала як укопана. Пєца тяжко переводив подих, наче це він сам, а не мотор дотягнув машину. Потім наважився глянути на своїх непорушних пасажирів. Обережненько озирнувся на далеку трасу — анікого, крім канонади.
Його увагу привернула валіза, бо була прострелена. Краєчком пальчиків він одкинув кришку й сам відкинувся — так тісно вона була напхана пачками доларів.
До пам’яті Пєца прийшов, коли над ним тяжко пролетів літак, кинувши довгу тінь на пустирище.
...На бульварі, що впирався в трамвайну колію, стояв високий худий чоловік у комбезі з коробкою, усі перехожі не хотіли читати напис «на військову амуніцію», і тому швидше пробігали далі. Однак колишньому лейтенантові не соромно було жебрачити тут, у рідному місті, бо надія в нього була свіжа.
Півдня минуло практично марно, доки він почув, як ніжно прошурхотіли шини й зупинилися.
Розкішна «альфа-ромео», подумавши трохи, підкотилася задом; особливо вона вирізнялася номерами, перекрученими з колишнього «жигульонка».
На землю з дверцят неквапом ступив спершу крокодилячий черевик, а потім і сам Пєца, упізнати його було неможливо:
люстриновий смокінг в іскру,
коштовна шпилька з незвично дебелими камінцями,
ковбойський капелюх зміїної шкіри довершував картину.
Він став перед колишнім лейтенантом, похитуючись на високих закаблуках, видивляючись:
впізнає чи ні?
Той відповів напружено-байдужим поглядом.
Після чого Пєца урочисто поліз перснями до внутрішньої кишені і витяг звідти тугеньку пачку стодоларових купюр, таку товсту, що вона одразу не пролізла в отвір коробки.
— Ви? Це?! — лише й наважився отетеріти лейтенант.
— Шо, мало? — здивувався меценат і поволі вийняв ще одну пачку, увіпхнув досередини.
Деякий час обидва стояли мовчки, кожен по-своєму оцінюючи ситуацію. Нарешті Пєца вичавив:
— Слиш, чувак, за «Спорттоварами» чуваки продають кевларову каску, ти б поспішив.
І, привітно ляснувши перснями по коробці, картинно вмостився в лімузин і нечутно відкотився.
— Де? За «Спорттоварами»? — лише й спромігся вичавити лейтенант, струснувши навздогін непорожньою коробкою.
3
Коли тобі видихають у лице сигарний дим, ти смикаєшся, задихаєшся, розплющуєш очі, а над ними раптом — зорі і ніякого тобі смороду.
Головне, що той міст стоїть на місці, а коли ти так рано прокидаєшся, це означає лише одне:
там заснув твій вартовий.
То вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холод, стримуєш лайку, бо навколо чесно сплять молоді бійці; доповзаєш твердою землею за опорний пункт і маєш єдину радість, що інстинкти не підвели — так і є: Степан спокійно спить у бойовій позиції.
Обережненько відводиш йому від руки «калашнікова», знаючи, що йому сниться сон про те, як він не спить.
Лише потім торкаєш за плече.
— Якого чорта? — тіпається він, схопившись за зброю, якої нема. — З вашими шуточками, — дуже хоче матюкнутися, але зброї однаково нема. — Я не спав, — мружить чесні свої очі.
Тут він бачить у себе під ногами розібрану зброю і, стиснувши зуби, швидко починає її складати докупи.
— Ну, що? — суворо питає лейтенант.
— Та кому цей мостик треба? — не здається він. — Ото нічого робить, тільки ганяти нас сюди.
Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло заскрипіло своїми камінцями, —
на нього саме обережно виходив доволі спортивний загін незнайомців, тобто мундири на них були неармійські, — і якби не рипало під каблуками, усе це здавалося б тим самим Степановим сном.
— Штабна перевірка? — він намагається прокинутися.
Однак лейтенант не відповідає, бо відповідь є наочною крізь тепловізор — видно, що вони занадто спритно рухаються, аби бути регулярними федералами.
Степан також тулиться оком до свого оптичного прицілу й бачить, що попереду йде дивний чоловік — у чорному комбінезоні і схожий на ніндзю, якби не вогник у кулаці, бо там — сигара.
Який солдат, навіть з найманців, може собі таке дозволити?
Хто цей начальничок і яка в нього психіка, — уявляв з огидою лейтенант ту психіку, — щоби, йдучи рейдом, смердіти сигарою?
— Ти кажеш «кому цей місток потрібен?». Оно в них запитай, — шипить до підлеглого. — Ану шуруй, тихенько підіймай наших, — люто шепоче до Степана, щоб той, нарешті, не сперечався.
Тим часом одкочується боком подалі, аби відвести цих диверсантів од своїх непорушних сонних хлопців, і ще встигає подумати: «А може, таки справді уявний супротивник?».
Однак крізь окуляр виразно видно кісточки, як вони, побілівши, стискають зброю; занадто стискають, аби вона була заряджена холостими, та й хто б це стріляв холостими, маючи на автоматах глушники?
«Якого їм дідька треба?»
Ну, був тут колись давно колгосп, але ж од нього лишилася тільки бита цегла.
Він навмисне виходить на видноту — два кроки вперед і швидко один назад, досить для кулі, аби вона люто цьвохнула саме туди.
Падає, одкочується, крізь оптику бачить, що ті вже біжать не ховаючись, і дає першу чергу — ще й кулі не долетіли — плигнувши убік, — умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де щойно він був, і, що гидко, — доволі точно б’є, викидаючи кущики землі.
За цей час встигає навіть навестися крізь оптичний і, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о диво! — кволо відповзаючи на спинах, не припиняють стріляти в його бік.
«Хто такі?»
Треновані — отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, а це не характерно для начальства.
«Чому не стріляє?» — встигає подивуватися лейтенант, одкочуючись з місця, куди рикошетом влітають цілі траси вранішніх куль.
Висунувшись, він встигає натиснути на собачку, але вони майже випередили — болюче влучення в око, засліплення. Перекотившись, враз радіє: просто одстрелена земля влучила йому в лінзу оптичного прицілу.
Тієї миті чорний комбез нарешті показує себе — лейтенант устигає побачити, як той кинув гранату з-за куща, вона ляпнулася близько, рубчаста, сичить запал, лейтенант встигає дати чергу просто під неї,
і вона разом з ґрунтом летить назад,
вибухає в повітрі, од такого заховатися важко, хоч криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.
Зате з нашого боку аж залящало — вискочивши зі спальників, хлопці почали гатити в білий світ, як у копієчку, мчать босі й, радше через психологічний ефект, ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого флангу.
— Вперед! — кричить лейтенант щосили.
І зривається на ноги, не відпускаючи гашетки, аби молодняк побачив, що то означає наказ.
Одна біда, набої вилітають швидше, аніж перезаряджаються, і Бог з цим, адже ворожий десант дає драла од берега, знаючи: на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей, ще густіше, але тим і невлучніше — мчать щодуху туди, де руїни колгоспу, де можна ховатися.