— Харе, харе, дедушка, — запашів подякою старшой і, вийнявши з підсумка консерву, промовисто зважив у долоні. — Дєржі, бабка, подкрєпітісь-ка.
— Ой, спасіба, ой, спасіба, синочка, — підхопила банку «бабка» й похапцем заховала в сумку, — м’ясца-то уж давно не відєлі, дай вам Бог здоров’юшка.
Вчора сепарам розвантажили чимало з нового гум-конвою, щоправда, не все були консерви, а навпаки. Але тут дуже зручно — пакгаузи далеко од людських очей, та й дверима просто на трасу.
Важче було потім — пакувати у фури «двохсотих», вантажити «трьохсотих», не ганяти ж назад порожняк?
Автівка, гаркнувши неякісним пальним, вирулила на дорогу і, кашлянувши на прощання, покотилася геть.
— Фу, блін, аж упріла, — розмотала хустку «бабка».
— А я? — відгукнувся «старий», люто озирнувшись на куйбишевську промзону.
Хутко сутеніло, коли авто з причепом викотило на узвишшя і стало.
— Да, кофейку б не завадило, — муркнув «дідусь».
— Ге, у нас трофей є, — Галя урочисто видобула з сумки чималу консервну банку. — Дай ніж.
— Чекай холодним давитись.
Він виліз із машини, відкрив капот, притулив консерви до гарячого мотора і пірнув у салон.
Галя увімкнула світло й притулила дзеркальце під вітровим, зиркнула в нього — звідтіля прозирнуло молоденьке личко й приязно усміхнулося.
Вона вже почала було ватою витирати нашарування, як Мічурін ніжно торкнувся руки.
— Стривай, щоб не прийшлось потім знову мазюкатись. Пожалій себе, це ж складний грим.
— Ти що? Хіба не ті поліняки вкинув?
— А хтозна, не було коли вибирать, чорт його зна, може, доведеться повторяти заїзд.
Галя помилувалася собою наостанок, скривила «старечі» губки й невдоволено заховала дзеркальце.
Взагалі-то вона відчувала, що Мічурін бреше, бо, можливо, отак у дивний спосіб виявив приховане бажання інтиму? Але хто зна.
— Ти пожартував.
— Не кажи гоп, — відказав той. — Доведеться чекати.
— Що? Ночувати тут?
Мічурін не зміг стримати усмішки:
— А чого? Сідушка одкидається, вліземо в один мішок.
— Навіщо в один?
— Не мерзнути ж. Ні, ти не подумай...
Й раптом зірвався на сміх.
— Ідіот, — була відповідь.
— Ні, ну ти уяви: двоє геронтофілів у тісному мішку кувиркаються між собою, — розслаблено реготав, — ой, у гримі, ой не можу.
Зазнавши ліктем у бік, стримався.
Деякий час сиділи мовчки з вимкненою лампочкою, зі спогадами в нормальне давнє своє життя, женучи думку, чи повернеться коли?
— Може, нагрілося? — з надією прошепотіла вона про консерви.
Цієї миті далекий вибух гостро підкинув темряву. Потім здетонувало ще, і кілька разів потужніше.
Обидвоє вискочили з машини, почали хапатися одне за одного, скакати й верещати.
Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.
— О, краса! — кричав крізь гуркіт він.
І двійко «літніх» людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.
— Фух, — одхекався першим він, — а ти не вірила.
— Я? — стусонула його ліктем. — Ах ти ж гад.
Ще б пак — адже це була її вигадка:
колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.
Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія — зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.
Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.
Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий «грим»?
— Ну й що? Зловили засранця? — допитувався Мічурін.
— Ти шо, — кокетливо одводила «старечі» очі, — тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.
— А хто то був?
— Підарастка одна, хімоза.
— Хто-хто?
— Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.
Мічурін знову приховав усмішку:
— Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?
— А в кого ж іще?
Почали реготати, Мічурін допитувався:
— Чого ти димовий зробила, чого не бездимний?
— Тут тонкощі треба знати — димовий не так рве, зато ефект диму, розумієш, ну, феєрверку більше.
Мічурін утер сльози:
— Да, дійсно, який це дурень феєрверки з бездимного робе.
Обидва в салоні, поскидавши сиві перуки, старанно витирали непотрібний вже грим.
Машина вже добряче розігналася трасою, висвічуючи пітьму в протилежний від дихаючої заграви бік, коли Галя зненацька вхопила його за лікоть:
— Стій! Стій, козел!
— Якого ти?! — рвучко загальмував.
— Ідіот — консерви ж на моторі! Ще, диви, рвонуть!
23
Якби не його кримінальне минуле, Звіробій не стримав би люті — по такій зливі викликали в спецчастину.
Еге, тут у них тепленько й сухенько, сиди собі перед телевізором і виглядай — може, якась «дичина» набіжить.
— Ми до вас звернулися, — поважно бубонів сопливий офіцер, — зважаючи на ваше специфічне кримінальне минуле.
— Кримінальне? Я не з Криму.
«Ох ці фронтовики, не можуть без своїх фокусів», — майже буркнув офіцер, бо був геть сухий, не те що Звіробій — геть мокрий.
Розгорнули карту.
— Десь у них упав гелікоптер, ціла паніка в ефірі, бо там був чийсь синочок, а знайти не можуть.
— Да це понти, як це — не знайти? Тут же така густота населених пунктів — і ніхто не бачив?
— Виходить.
— А радари?
— А в них там нема радарів, — обвів пальцем чималу зону.
Звіробій швидко збігав очима по карті, а потім, вибравши найнижчу місцину, тицьнув пальцем і завмер.
— А скажіть, — голос крутився навколо пальця, — а з яким селом немає ніякого телефонного зв’язку?
Офіцер вийняв записника, погортав і:
— Село Балабанівка.
Звіробій вдоволено кивнув до свого вказівного, бо той саме і впирався в населений пункт Балабанівка.
Сказано, браконьєр.
Він влетів у бункер і словами сипав густіше, аніж дощ:
— Чуваки! Є шанс на медаль!
Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.
— Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!
Він навмисне не сказав «спецвідділу», бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.
— І де ця медаль? — буркнув вже не так байдуже Джура.
— В Балабанівці.
— Сам ти балабон — це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?
Хотів додати «в такий дощ», але Звіробій сам радісно вигукнув:
— В такий дощ, в такий дощ!
Ідея була потрійна, по-перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по-друге, медаль і ротація, по-третє:
— Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна — і ми там!
— Річка-лоханка, — буркнув Влад-Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.
Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.
...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.
— Що за притча? — шепотів на таке диво Столиця.
Почали шукати чужого «двохсотого» синочка, еге, де ж там — все досконало вигоріло, який там синочок — поплавилася навіть дюраль.
Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.
Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи, та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами — Джура славно встиг замінувати здобич.