навіть коротка телефонна розмова викликала несподіваний результат: сказав щось у «трубу», й хутко тікай — бо за кілька хвилин у це місце почнуть лупасити «гради».
Що вже й бійці іноді просили, наприклад, якщо треба нарубати дрівець, то вони їхали в лісосмугу, Мічурін вмикав свого телефона, щось базікав, тікав, і тоді ворожа артилерія трощила там достатню кількість деревини.
Чи треба було прокопати проїзд крізь пагорб, і ворожі «гради» дуже допомогли, розпушивши ґрунт.
Таку ворожу пильність він пояснював собі тим, що є командиром і може навести вогонь на свою бойову частину. Але він же не Дудаев, котрого запеленгували з мобільника й знищили ракетним ударом.
Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну — річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.
— Що таке? Перевірка з генштабу? — перепитав він.
— З гей-штабу! — дружно відповіли ті.
І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.
Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.
Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий:
— Ох, не подобаїсі мені цей фацет. Він мав кликуху «Чорний майор». Я його добре знаю.
— Він теж з Чернівців?
— Гірше, з Афганістану. Він там у нас швидко прославився, бо розподіляв бійців.
— Тобто?
— Ну, там відбирали в спецвідділення ненадьожних, ну, тих, хто багато базікав чи всяке таке.
Виявляється, в Афгані комуністи збирали докупи всіх підозрілих служак, а потім такий об’єднаний загін вивозили в гори, там їм визначено маршрут, а в його кінці було обіцяно вертольотами всіх підібрати. Але ніхто, звісно, не прилітав, і потроху моджахеди винищували таких солдатиків. Або зганяли їх на мінне поле чи підставляли під артилерійське знищення, переставивши координатами під свій «дружній» вогонь, або, або, або...
Лейтенант ще не дослухав Сивого, а вже напевне собі скумекав, що на них із Владом чекає попереду, адже в умовах тутешньої гібридної війни оте «або» здійснити набагато легше, аніж в Афганістані.
І коли генерал Хомченко почав огляд техніки й бліндажів, хутко послав Тольку і Влада з лопатами до переїзду, аби мерщій поглибили колію в рівчаку:
— Прокопаєте й хутенько тікайте звідти!
Прощалися з начальством, а Мічурін уже перемкнув свою мобілку на автовідповідач, дбайливо обгорнув поролонкою й, вичекавши слушну мить, засунув його за бампер генеральського джипа. Потім цією ж рукою потиснув руку Хомченкові й віддав честь.
Мотор приємно зафуркотів, і кортеж відкотився.
Мічурін разом із Сивим примостилися на горбочку і спостерігали крізь біноклі, як генерал із супроводом наблизився до розбитого містка й посунув у об’їзд через ручай, посунув, аж доки раптом клюнув у несподівано глибоку западину й став.
А Мічурін, взявши в Сивого телефон, набрав кілька разів свого ж номера, і колишній афганець щоразу бурмотів туди якісь неясні повідомлення про переправу й скупчення:
— Та я тобі кажу, бігме, не назву квадрат, бо це зараз великий секрет!
Джип ще буксував, сідаючи глибше на підводну колію, ще тіпався надсадно, а вже небом фуркотіли вогненні пасма «градів», які рясно накрили колишній міст і теперішній переїзд, і бійці, неначе на футболі, дуже переживали, чи влучить? Ось двічі рвонуло, підкидаючи вгору воду й дно — спершу здіймалася грязюка, ще вище бризки, але найвище пурхнули металеві уламки джипа.
Сивий з Мічуріним ще деякий час спостерігали, а лейтенант вже тішився думкою про майбутнє жадібне побачення з Галею, а ще про те, як вона ніжно обійме, прилине й прошепоче-розповість, що майбутнє переформатування військових частин відмінено, і що він, Мічурін, залишиться назавжди у своєму рідному підрозділі.
А головне — недалеко від спецвідділу, в якому служить Галя.
Він опустив бінокля, бо й так було чудово видно, як вляглася назад грязюка, як усілися бризки, і невеличка райдуга спалахнула над ними; Мічурін ще раз припав до окуляра, а потім, зітхнувши, прошепотів:
— Ну й чорт з нею, з тою мобілкою!
29
— Суки ледачі, суки!
Лаявся Жора, і не тому, а чому. Після нічних вибухів педеральної колони з пагорба у виярок скотився чималий боєзапас «градів», а срані наші інтенданти ніяк не приїдуть і не завантажать — отак лежить і гниє добро.
Він так часто обурювався, що бійці вже й почали здогадуватися про справжню причину — у такий спосіб він щоразу нагадував про свій безсмертний подвиг — розстріл ворожої автоколони з гармати зруйнованого танка.
А що лишалося робити? Заслужений орден або бодай медалька вже вкотре його обминали.
Щоправда, Галя-Чупакабра з контррозвідки повідомила, що грошова винагорода, яку встановили федерасти за його голову, від часу тієї акції удвоє зросла. Але ж ти не будеш бігати скрізь і хвалитися про суму в доларах, не почепиш же її на лацкан?
— Бо ще якась сука зі своїх тебе здасть, — резонно голосом бувалого західника зауважив Сивий.
— Зі своїх? — насторожився Жора.
— Ну, із тих своїх, що штабних, — заспокоїв його дід.
Звісно, сказане в жарт ніяк не стосувалося побратимів, бо їхній рейтинг у доларах теж був чималий.
Еге, насолили кацапам, добряче насолили.
Вже вкотре, виповзаючи зі своєї засідки, Жора сліпнув на очі, аби не бачити отих покинутих лискучих реактивних снарядів.
Отут знову починалася лайка в рацію:
— Суки, суки ледачі! Ви б хоч порахували, скільки той боєзапас коштує? Ага, по тисячі доларів штука!
Друзі тамували усмішки, бо починали рахувати, а скільки ж тепер снарядів коштує сам Жора? І після всього підрахунку усмішка сходила їм з вуст. Страшно уявити, скільки отих доларів розкидано уламками по всьому Донбасі, куди не глянь — все рясно всипано залізяками купюр, за ці кошти можна б тричі підняти його з розрухи, а вони навпаки — ввергали його у ще глибшу прірву.
Нарешті однієї підхожої ночі ті «ерееси» таки вивезли.
Однак Жора не полінувався заповзти туди й побачити, що деякі, замасковані «сучими інтендантами», приховані від його пильного ока, так і лежать собі, безкарно іржавіючи, мокнучи чи сохнучи.
— Суки! Суки позорні! — не вгавав Жора.
Щоправда, він не був щирий до кінця, адже, обстеживши навпомацки невикористані «тиловими крисами» трофеї, переконався, що «суки» не забрали їх через певні пошкодження: тут була прим’ята боковина, там трохи запал прибитий, там була якась тріщинка — словом, формально «суки» були невинні, але!
Можна ж було б якось їх застосувати, адже кожна з них коштує штуку баксів. Мимоволі хлопець сам почав міркувати, а що ж його муляє? Доки згадав: знищивши ворожу металобазу, мало не зазнав зворотного удару — металобрухт розлетівся, ледь не вбивши свого підривника, тоді на нього впав і увіткнувся в землю чималий чудернацький циліндр-стакан, приварений до чималого лома з «вушком», тобто так званий колодязний бур.
Заплішився він йому в пам’ять — і все. Але чому? І тут Жора збагнув — він бо увесь час міркував, де б йому дістати таких труб належного діаметру, щоб зарядити реактивні фугаси і випустити по ворогові, хоч ті заряди й некондиція, але! Кудись таки долетять.
Оно радянські «катюші», так ті одоробла взагалі без труб літали, і що? Лякали німців ще дужче, бо влучали куди-як, і акуратних німців саме це найбільше й лякало.
Та й самі «катюшники» ненавиділи свою зброю, й не тому, що еліпс ураження становив три на півтора кілометри, а те, що вони часом просто не злітали, а, зачепившись, свистіли над головою, намагаючись висадити у повітря своїх же мінометників.
Радянські гвардійські мінометники над усе полюбляли «Луку Мудіщева», радянський аналог фашистського «Фау-1», тільки зменшений.