Чому «Лука», чому «Мудіщев»?
Тому що фалосоподібний. Проте гігантський пеніс не через це викликав симпатію, а тому, що стартові дроти цієї штуковини відмотувалися далеко за позиції, тож півтонними зарядами можна було прелюбо гатити, не остерігаючись аніякого зворотного вогню, на відміну від «катюш».
Це все довго мучило Жору і ніяк не хотіло об’єднуватися з дебільною конструкцією колодязного буру, доки хлопець випадково не вступив у ховрашу нору і мало не зламав ногу.
— Сука! — заволав він замість «еврика», як це б належало винахідникові у момент осяяння.
Затамувавши подих, щоб відкриття не вилетіло з голови, Жора помчав до руїн збирати подерті зі стовпів дроти, а потім — піднімати бійців, адже починало вже вечоріти, й ті, невдоволені порушеним вечірнім відпочинком, змушені були напружуватися, викликати в собі ентузіазм і рушати на подвиг.
Якби хто побачив збоку вервечку бійців, які рухалися наче низка зулусів, що на жердинах несуть підв’язану здобич, —
отак і укропи тягли, зігнувшись, приторочені реактивні снаряди типу «град».
Бо та сама Галя-Чупакабра повідомила координати кількох підготовчих таборів, де федерасти муштрували завербованих лугандонів, аби перетворити їх на убивць свого народу, дивно, що розташування було найближче до цих наших позицій.
Попереду чимчикував Жора, несучи довгу залізяку, тобто славного колодязного бура.
Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір’я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.
Розвантажились і попадали; тільки не Жора — той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.
— Оце з неї запускати будеш? — кивав на жердину Сивий.
— Твого хера прив’яжу й запущу, — звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.
Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи «ховрашу нору», лишень охайнішу й рівнішу.
Тут виникло дві проблеми — адже бур меншого калібру, ніж «урагани», отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по-друге — не напоротися на камінь.
Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.
Аж нарешті почали прикручувати дроти і ставити ракети на бойовий взвод, далі обережненько опускали у «жерла».
Контактна група була з дошки, куди Жора забив цвяхи, обмотав жилками і з’єднав із клемами.
Нарешті всі урочисто поховалися і завмерли. Першим перехрестився Сивий, яко набожний галичанин, а за ним і всі решта.
— Ну, з Богом, — видихнув Жора, — тобто получи, фашист, гранату! — І тицьнув дротину до законтаченого цвяха, накрутив машинку, а потім натиснув кнопку.
Земля деяку мить подумала, потім бевхнула, видихнувши вогнем у нічне небо, аж усі замилувались, окрім Жори, бо він, матюкаючись, тулив підпал до наступних контактів, і підгірок озивався вдячним струсом, викидаючи з себе смертельне начиння; чи не останнє з них несподівано смикнуло за собою шнур разом з клемами й машинкою і викинуло за чагарі.
Однак за далекою лісосмугою ніч почала рватися спалахами, здавалося навіть, що сяйво сягає аж сюди, ну, це в кого були біноклі.
— Жора, ну ти Жора, — ніжно підсміювалася в рацію Галя-Чупакабра, — ну ти, блін, дав.
Він завмер біля слухавки.
— Тобто, Чупо?
— Ну, влупив у світ, як у Божу копієчку, — і вона почала повчально рахувати, що надійшло з пункту спостереження, і за кожною новиною хлопцеве обличчя сіріло.
А що? Хіба в нього була можливість корегувати кут кидання? Чи бодай зробити пристрілювальний удар, щоби потім націлити інші?
— Дак снаряди ж були пом’яті, — кволо одбріхувався він.
— Але шухєру наробив, — заспокоювала його рація. — Ті ідіоти ламають голову, звідкіля в нас тут «гради» взялися, нехай тепер стережуться.
Ну, закинуть розвідників, знайдуть реактивну позицію, а там що? Дірки?
Але Жора вже журився про інше:
навіщо було віддавати інтендантам увесь бойовий запас? Ну де тепер взяти снаряди? Що, хіба знову стерегти у засідці, коли гумняний конвой їх привезе?
Може, все почнеться спочатку, однак тим часом ховрахи не стали ждати, вони швиденько захопили нірки й почали копати проміжні переходи — оце класні шахтарі.
А що? Сонячний бік, поряд чагарі, а що ще треба для справжнього щастя?
30
Дороги, ще довоєнні, були жахливі, а зараз стали вже геть, а чимдалі од Харкова, то просто жах, та ще й розбиті важкою військовою технікою, отож Тарас щосили вчепився в кермо, бо лаятися не міг через дівчат у салоні.
Щоб відпочити, він вдавався до хитрощів — зупинявся й роздивлявся зашарпану карту, звірявся з новеньким планшетом і дивувався, що мав великі розбіжності, від чого потроху приходив до пам’яті; й на біду уздрів боковий об’їзд, що обіцяв коротший шлях.
— Але ж ми й так відстали від колони, — зауважила Людмила Іванівна.
— То переженемо її, — просяяв Тарас. — І очолимо!
— О-о, — клас! — підпискували дівчатка.
Людмила Іванівна ще посперечалася з ним, вона цілу дорогу кляла себе, що вплуталася в цю сумнівну історію, виправдання було таке, що цей молодняк десь роздобув пальне, «газель», напхав пакунками з гуманітаркою, то що — відпускати їх самих?
Всі ж люто рвалися в червону зону, й не було на це ніякої ради. Ну як знала, що станеться попереду, — передчуття ніколи не обманювали досвідчену волонтерку.
Однак швидко командування узяв на себе Тарас, бо дівчатка захоплено дивилися на нього й на все, що він казав, мліли, бо він мав великі світлі кучері.
— Траса деблокована, — впевнено тицьнув у малу пальцем.
Завернули на бокову, і справді, метрів, може, з двісті був асфальт, потім трамбована галька, а далі покотилася банальна ґрунтівка, півдня вона старанно виймала кишки з волонтерів.
— Крейзі вей! — співав водій, аби дівчата не відчули його тривоги.
Довго перлися глибокою колією, аж тут вона рвучко крутнула, і Тарас щосили газонув, машина висмикнулася і тут-таки впала боком.
— Міна! — люто заволав Тарас, аби не подумали, що він не впорався з кермуванням.
Довго всі виповзали з пакунків, а надто з блоків мінералки (будь вона навіки проклята), потім з мікроавтобуса.
Усі були цілі, аж навіть спробували штовхнути авто на колеса, але...
Отож наламали гілок і замаскували як могли.
Пройшли чимало, надибали покинуту хатину, а що вона була брудна і гола, то рушили до крайньої повітки з давнім сіном, повкладалися вкупніше, вже не лаялись, бо потомилися з дороги, Людмила Іванівна прийшла з розвідки, а Євка взяла рушницю й сіла чергувати.
Вона сиділа і їй снилося, що вона не спить, бо картинка перед очима стояла та сама: чагарі, однак несподівано туди закралася якась різниця в зображеннях, дівчина густо закліпала і — прозріла:
до будиночка з бокових бур’янів заходила чимала група перевантажених зброєю людей, вони потомлено розташувалися всередині; Євка почала торсати друзів, затуляючи їм роти, і всі вони німо повиповзали з сіна й подалися аж за кущі, позираючи на хатину.
Довго дивилися одне на одного, аж доки Тарас вирішив:
— Дамо бій, — раптом зірвалося в нього.
— Ти здурів, — почала Людмила Іванівна, але з поглядів зрозуміла: усім соромно, що втекли.
— Отак і полишимо їх? — особливо соромилася Євка. — Щоб вони пішли собі вільно й наробили біди?
Вони утворили позицію, ретельно повикладавши на «бруствер» усю зброю, яка була, і її виявилося небагато. Не встигли вхопитися за неї, як за спинами почули скрип: зблискуючи вечірнім нікелем до них підкотився на велику військовий чоловік з сумкою.
— Хто такі? — українська вимова Сивого враз заспокоїла, вони почали показувати на хатину й пошепки розповідати, особливо про майбутню бойову сутичку.