— Хто такі? — знову запитав Сивий.
— Ми зв’язківці, — гордо відповіли волонтерки, вони не наважувалися вимовити свою абревіатуру «УЗАД», бо вона видавалася непристойною повигадує ж начальство дивні назви!
— Я шофер, тобто водій, — додав Тарас.
Сивий шморгнув на те носом:
— Бий мене сила Божа, — лише й спромігся і приховав у долоню виразну міміку.
Із сумом оглядав їхній арсенал, особливо дратувала двостволка й давній пістолет системи Коровіна, а ще ракетниця — все годилося, аби насмішити диверсантів, й розумів, що цього стане хіба на якусь хвилину сутички, і дивився на молодняк, як на вчорашніх, хороший вечірній настрій його швидко змінювався — він бо віз крізь теплий вечір повну сумку теплих буханок, вимінявши в селі на гуманітарний шоколад, крутив собі педалі і радісно нюхав забутий саморобний хліб, уява вкотре малювала, як привезе на блокпост і порадує хлопців; і от — на тобі, маєш.
Він сердився не так на них, як на себе, що недавно й сам був наївніший за них, і як війна все хутко поміняла.
— У мене є мисливська ліцензія, — похвалився на свою рушницю Тарас.
— Ви певні, що то були федерасти? Може, то наші укропи? — зблиснув останньою надією Сивий.
— Справді, все може бути, — підтримала рятівну думку Людмила Іванівна.
— Де там, — шепотіла Євка, — вони всі в чорних уніформах.
— Одностроях, — виправив Тарас.
— Тихенько тікайте відси, — порадив Сивий, але ті ще дужче нашорошились.
Сивий шкрябав свої сиві вуса, доки не надумав. Ще раз із сумом зиркнув на той будиночок, потім на молодняк, і зморшки на його чолі розгладились.
— Гранати є? — риторично запитав.
Вийняв із сумки хлібини й дав дівчатам потримати, позбирав туди з кишень усі їхні гранати, рубчасті й гладенькі, поскладав у сумку, перетяг їх якомога тугіше, потім почепив на шию, закинув свого «калаша» за спину і поповз.
— А ми? — почув ззаду.
— Прикривайте мене, коли шо, — прошепотів і люто зник.
Так довго повз, що зсутеніло.
Особливо докучали не чагарі, а бур’яни, він матюкав їх, але сумка попереду часто затуляла рота.
Панувала моторошна тиша, в яку волонтери дивилися з позиції. Так минуло, може, з півгодини, нарешті Тарас не витримав:
— А може, це зрадник?
— Що? — схаменулися всі.
— Отак, обдурив нас — ні діда, ні гранат.
Дівчата нюхали свіжий хліб і напружено мовчали у відповідь. Несподівано Людмила Іванівна сказала:
— Тс-с.
Вона, а потім і всі побачили, як аж по той бік будиночка німо повзе Сивий, зайшовши з тильної стіни, підсунувся під вікно.
Одну гранату вклав у кишеньку сумки, витягнув кільце, й, давши одскочити дужці, усе це жужмом вкинув досередини, —
рвонуло так, що вартовий вилетів крізь двері разом з ними.
Запанувала моторошна тиша, яку уважно слухав Сивий, приклавши пальця до губ, і недаремно: з горища долинув слабкий, але болісний стогін; закинувши туди останню гранату й підкинувши спалахом шифер, Сивий ще деякий час стомлено сидів, одсапуючись, а потім неквапом, озираючись автоматом назад, посунув до волонтерів.
Прийшов, увесь трохи приголомшений, обтрушений сміттям, наче борошном; чоловіка лютило, що забув затулити вуха й одкрити рот, як годилося б ветерану, отож зараз підскочить тиск.
— Тут сидіть і не рипайтесь, — буркнув він і, струснувши в сутінках нікельованим велосипедом, сів на нього.
— Що? — перепитав Тарас.
— Ждіть! — був наказ, останнє, що почули від нього.
Вже рипнули педалі, як Людмила Іванівна згадала:
— Стійте! А хліб?
Сивий із сумом пригадав про нього, однак куди покласти? — сумка бо одлетіла у вічність.
Озирнувши дівчат, він обрав Євку, бо в неї були довгі коси, розплівши, узяв стрічки, обв’язав буханки, затягнув і почепив на руль. Хотів сказати щось, але тільки махнув рукою і поїхав.
— Старість, — бідкався сам до себе, — бач, хліб забув. Ну, як так можна?
Волонтери сиділи, й темрява чекала на них. Нарешті отямився Тарас:
— Зібрати трофеї.
Всі неохоче замникались.
— Які трофеї? — зітхнула Людмила Іванівна.
— Які? Документи, зброю, різні речові докази, а раптом там громадяни Росії? — оживав хлопець.
Наставивши перед себе мисливську рушницю, всі рушили до будиночка, Тарас нарешті отямився, і все це знімав на планшет, бо його дуже мучило, що не здогадався зняти Сивого і його атаку.
Всередині стояв млосний дух, перемішаний з вибуховим чадом. Першого знудило Тараса, а за ним і весь гурт, вони кинулися назовні; там Тараса вивернуло ще раз, а на нього дивлячись, і всіх разом, отак кілька разів Тарас перший починав, а за ним і волонтерки — так, що хлопець ледь не загубив планшета...
Бетеер долав ранок, за ним теліпалася на тросі «газель», бійці сиділи верхи на броні, ощирившись на сутінки автоматами.
Всередині бронемашини скрючилися волонтери, намагаючись зігрітися подумки, увесь час повертаючись до пережитого.
Бетеер знову почало люто гойдати на колії, всі стукнулися колінами й тут полякалися, що знову виверне, благали Бога, похапавшись за роти, однак радісно збагнули, що все віддали, що вже не було чим.
31
Якщо ви їдете на фронт, то ніколи не робіть цього наодинці. Хто його зна, які люди трапляться по дорозі, адже Радянський Союз за триста п’ятдесят років свого існування створив цілу таку породу переконаних людей, котрі щиро вірять в єдінонєдєлімость. Ну, може, хто й за гроші.
Особливо якщо ти у військовій формі. А на руці в тебе — натовський годинник. Він і сам по собі може привабити тямущого рецидивіста, адже вартість його безсумнівна.
Але це все не про Жору.
Хтось казав, що він притягує до себе неприємності. Чи це так? Він просто мріяв привабити до себе когось із таких, аби потім принагідно зменшити кількість цієї породи.
І тут діють дуже прості правила: по-перше, вмикай на потилиці третє око, це дуже просто — наче в тебе над серцем такий вимикачик: цок — і вже діє.
По-друге, хоч куди б ти йшов, повільно пройдися натовпом, туди-сюди, і запам’ятай, хто випадково трапився тобі на очі кілька разів. Звісна річ, може, це й простий збіг, а може, й навпаки — так чи інак, але в будь-якому випадку не завадить.
Жора й так мав високий зріст, однак усіляко додавав собі помітності — ходою, рухами, очима — ось, мовляв, я класний, я козирний.
Тобто: я необачний.
Звісна річ, сідати у вагон треба в останню мить, щоб обрубати за собою «хвоста»; навіть якщо той сідатиме в інший вагон, то на лінії перону це зробити складно. Правда, це може бути й «зачепер», скочити на останній тамбур. Бо якщо ти комусь дуже потрібен, то він і підлетить вертольотом, і сяде на вагон.
На наступній станції провідниця ледве встигла обтерти поручні, одкинути підніжку й випустити пасажирів, як до неї підійшов добродій у залізничній формі, але вийняв і показав посвідчення зовсім інше.
Дівчина удала спокій, бо таке частенько трапляється, тут чорт усіляких носить. Чоловік не квапився, але коли почалася посадка, він піднявся в тамбур і, перебігши очима квитка, запропонував одній тітонці:
— Я б дуже просив вас перейти у другий вагон, — і запропонував їй туди квиток. — Тут така справа: їде дружина одного чоловіка, й він дуже просив вас, аби допомогли йому.
Тітка зраділа, що є привід обуритись, тут і так мороки повен рот, так ще...
Однак чоловік елегантним рухом фокусника поліз до себе у внутрішню кишеню і, на превеликий подив провідниці, витяг звідти не своє грізне посвідчення, а пляшечку парфумів «Конті», тітонька просіяла, бо їй здалося, наче аромат заповнив не лише тамбур, а й усе її подальше життя.
«А мені, засранець, нічого не дав», — підкопилила губу провідниця.
Далі почалося вже геть для неї незрозуміле — на іншій станції до неї підійшов типовий контролер. Вона забожилася б, що досі жодного разу його не бачила, бо контролери були тут усі свої. А цей показав посвідчення геть не контролерське. А коли почалася посадка, зробив схожу пропозицію двом дядькам. Щоправда, презентувавши їм не парфуми, а по літровій пляшці «Житньої».