Провідниця зацікавилася: а кого ж ці перевдягнуті залізничники підсадили в поїзд? Якийсь службовий інстинкт змусив її зачинитися в купе на замок — слава Богу, наближалася ніч, і «людина має законне право відпочити від цих клятих пасажирів», натуральних і підсадних, чорт би їх забрав — і тих, і інших.
Жора мчав крізь ніч, і з кожною хвилиною підступалася радість, що він вирине з безмірного натовпу і впаде в братні обійми укропів, він уже наперед відчував ці дужі потиски, чув рідний сміх, хрипкі жарти.
Це, як бувши маленьким, ішов з мамою на пляж і сам собі не вірив, що ось уже за якихось десять хвилин радісно шубовсне у воду. Або, повертаючись звідти додому, мав радісне передчуття морозива — ось зараз почнеться алея, а на ній ятка — невже за якісь дві хвилини він доторкнеться до дива?
Так-так, так-так, — дзвінко підтакували колеса.
Плацкартна публіка не викликала заперечень, Жора «просканував» усіх поблизу — не могли ж якісь хитрозроблені сепарюги так досконало повтягувати в себе силові поля?
Поруч сидів славний чоловік з теплим поглядом, він ніяк не міг відірватися від книжки, ще б пак, автор — Кастанеда, це, бач, література не для підсадних. Лагідність, з якою той пробігав рядки, тамуючи насолоду, багато б чого могла розповісти про добродія, однак Жора не хотів перевіряти, не хотів ламати людині кайф. От якби той читав Маккіавелі, то була б інша річ.
Чаю чомусь не було, отож хлопець подався по воду, аби позбавитись дискомфорту. По дорозі побачив благальні дівочі очі — людина у формі викликає надію, а надто, якщо до тебе в купе чіпляється якийсь командировочний. Той, забачивши бійця, одразу прибрав руки й слова.
«От би непогано заліпити кружкою в морду», — подумав хлопець, але як потім з цієї кружки пити воду?
Повернувшись із водопою, Жора побачив, що верхні вже полягали, а інтелігент заховав улюблену книжку і теж уже вкладається до сну. Жора також вирішив застелятися, коли несподівано почув такий наче писк, висунув голову в прохід і побачив ту дівчинку, вона, вирвавшись од нахаби, поправляла зачіску і рухалася сюди.
— Можна, я..? — кивнула на лавку.
— Сідайте, — зітхнув Жора, хоча його зовсім не приваблювала перспектива йти розбиратися з якимось там цивільним. Інше діло, якби то був Ван Дамм, чи принаймні Брюс Вілліс.
«Будь ти хоч сто раз Ван Дамм, я тобі по морді дам», — цокотіли рейки.
Ну, попереду деяка морока вмовити верхніх сусідів, аби помінялися місцем з дівчиною. Ну, хоч би якась видна, а то таке собі жабеня чи мишеня, типова заочниця, що завалила сесію. Неначе відчувши його думки, світлоокий добродій почав хутчіше стелитися.
Тут Жора відчув на собі благальний погляд — дівчина то опускала очі, то кивала ними в протилежний кінець коридору:
— Ну, мені треба...
«От засранець», — подумав він про командіровошного, — дитина хоче пісять, а він пристає».
— Ну, я боюся, — ніяковіла вона про таку незручну ситуацію.
Господи, скільки того діла?
Жора посунув за нею до туалету, вийшов у тамбурчик упівобернувшись, і вона рвучко вкотила йому в лице електрошокера, з’єднаного з газовим балончиком, —
хлопець миттю похлинувся,
ззаду його ніжно підхопили руки світлоокого добродія, допоміг і командіровошний, коли Жору виволочили в тамбур, той став і загородив передні двері.
Потяг колотився об колію.
Парочка хотіла перейти в сусідній вагон, але командіровошний перепинив:
— Туда ніззя.
— Це ж чого? — здивувався кавалер.
— Тоже спєшітє, да? — хитренько усміхнувся той. — Ну, там ето, — зітхнув. — Секс, понімаєте? Нада чуток обождать.
У тамбурі спритні ніжні руки вивертали Жорині кишені:
— Чєво стала? Залівай.
Світлоокий тицьнув їй літрову пляшку «Житньої», затиснув хлопцеві ніс, а дівчина спершу не влучила горлечком в горло, бо тамбур хитався, горілка хлюпала, смерділа, переливалася.
— Чєво стала? Откривай.
Тут вона отямилася, що в неї в руках ключ од бокових дверей, почала його вставляти й крутити; тим часом чоловік помітив у хлопця натовського годинника, і хоча таке було суворо заборонено за інструкцією, хутко зняв і засунув у свою кишеню. Ну, а з іншого боку: де ти ще візьмеш натовського годинника?
...З тамбура почувся гуркіт, наче там відчинили двері, щось гупнуло, і все зачинилося.
Кавалер з подивом узрів звідти дівчинку, яка, виходячи, соромливо затуляла личко, подивувався і напарник, він би їй в батьки годився, тому теж прикрив долонею очі; війнуло чистим горілчаним духом, і командіровошний, пильно зазирнувши в тамбур, виткнувся звідти й привітно поступився дорогою молодятам.
— Ну, чіво ждьотє? Свободно, — багатозначно підморгнув.
32
— На, держи батарейку, — сказав лейтенант і, поворушивши підсумком, вийняв одну з цілої купи.
— А чого я?
— Бо в тебе голос дуркуватий.
Помазок із подивом зиркнув на лейтенанта, а потім на батарейку, де було написано «Сивий».
— Це не моя, — буркнув з недовірою.
— Кий чорт, головне, що заряджена.
Помазок одколупнув кришку свого мобільника, зітхнув про всяк випадок і підімкнув живлення.
— Алло, Галюська! — радісно заторохкотів. — Кицю, довго говорить не можу, — шепотів він, — жди, їдем на ротацію, оце вже поскладались. Як... ти тут? Приїхала? Що? З волонтерами? А бий їх сила Божа... Ти здуріла, кицю... Де? На Попасній? Ти здуріла, люба. Ну я ж не міг подзвонить, з цим суворо, кицюню, — гаряче дихав у мобільника.
Лейтенант, тамуючи криву посмішку, слухав, як Помазок домовлявся підібрати на заміській трасі наречену:
— ...да на зупинці сиди, а краще за нею, люба, сиди й не висовуйся, за пару годин будемо, ми на бусіку, «газелі», ну, такій, розбите вітрове, видивляйся, й диви не змерзни...
Він би ще шепотів, однак лейтенант грубо вирвав мобілку і відімкнув.
Помазок винувато шморгнув носом, глядячи, як начальник виколупує звідти батарейку.
Всі хутко скочили в бусик і відкотилися від побитої бензоколонки аж за зруйновану підстанцію;
довелося попочекати, доки по заправці не вшкварило пристрілочною міною, всі поприсідали, бо потім посипався «град».
— Ого, суки, — буркнув Помазок. — Сєкуть, суки.
— А ти ж як хотів, — вдоволено ошкірився лейтенант і наказав заводити.
...Ще здалеку по трасі крізь побите вітрове побачили, як самотіє за поколупаною зупинкою жіноча постать, яка здалеку почала махати клунком.
Однак із лісосмуги викотилася «буханка», тобто УАЗ-450, мікробус, і затулив дорогу своїм промовистим написом «ДАІ».
— Во, блін! — заґелґотіла нацгвардія й невдоволено висунулася у вікна, однак протилежна машина деякий час тримала мовчанку, доки з неї не виткнувся патрульний наряд.
— Поглянь на берці, — прошипів Помазок.
Штани постових були внапуск, однак, пильно придивившись, можна було помітити, що вони нетутешнього взірця. Ну то й що? Могли сюди заблукати які завгодно інші.
Лейтенант вискочив на асфальт, привітався.
— Які проблеми? — розводив руками. — Відколи це гаїшники, не пойняв, тормозять військових? Шмонають Нацгвардію?
— Да с тех пор, — тамуючи акцент, посміхнувся офіцер, — як ваш брат начал вивозіть на гражданку огнестрельное оружіє.
— А ви ж тут при чом? — дивувався лейтенант.
— Пріказ, — була відповідь.
— Ми вже цими приказами во, — провів він по горлу, — тихо, спокійно їдем собі одіспатись, помитись.
— К невестам едем! — виткнувся з віконця Помазок. — Яке тут оружіє?
— Харе болтать! Не мне об’яснять, что в стране возрасла преступность.
— Послухай, командир, — доброзичливо шкірився лейтенант, — ми й так стомилися, їдемо собі законно з АТО, нікому не заважаємо... Може, якось домовимось? — виразно підморгнув до своєї нагрудної кишені.
На що той офіцер багатозначно скосив очі на своїх підлеглих, небажаних свідків, і з сумом намружив брови: