— Вогонь! Вогонь! — кричить лейтенант, бо самому вже нема чим стріляти, лишився пістолет, але не для такої відстані.
І бачить, що жоден його салага не відстає, ноги не чують землі — тут вже не спіткнешся, летять, одразу бачивши узвишшя, куди біжить ворог;
і наче з-під високих хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, стрибаючи через побитих, мчать окрилені, бо чужакам нікуди бігти — узгірок кінчається урвищем.
— Бий! Бий! — чує себе уривками крізь рясні автоматні черги і знає, що хлопцям вистачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни тих, де попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.
— Вперед, рідненькі!
Вискочивши нагору, зрять диво — нікого нема.
Озираючись, бачить лише такі самі здивовані погляди, особливо в Степана, той найбільше метушиться серед потрощених стін.
Раптом сигарний видих б’є його збоку, він озирається на сморід і бачить далеко, ген лівобіч, посеред битої цегли, шпарину. Таку собі розколину до розбитого підвалу; і вже знає, що чудес не буває, — він нишком вказує пістолетом туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.
Хапається за підсумок, та пригадує, що гранат не прихопив. Дивиться на своїх, але ті відводять очі.
— Що — дуже просто? — озирається на щілину у фундаменті; ті затаїлися, ще не огризнулися чергою-другою, ще надіються одсидітись. — Так, просто: одна граната, і все.
І починає розуміти, що всі твої хлопці, запалені боєм, саме такого простого рішенця й не хочуть, може, хтось таки й прихопив гранату, але не дасть.
— Степан?
Але й той знизує плечима:
— Не встиг узять.
Бреше?
— Отже, так, — він дивиться йому просто в очі, — бігом, ясно? Береш гранати й швидко назад.
Хутко сідає до нього спиною, аби той не встиг відмовитись; чує, як той втомлено побіг.
І знає, напевне знає, що й там, у підвалі, ще один чоловік у чорному комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і вагається: принесе той гранати чи ні.
4
Після кожного обстрілу лейтенант наказував поглиблювати бліндаж.
— Схрон! — виправляв його Сивий, торкаючи щетину на щоці. — Так ми до вугілля докопаємось.
Це б непогано, бо з паливом туго, а оно навколо скільки порожніх підпільних шахт-копанок.
— Не з нашим щастям, — сердився лейтенант, що лопати швидко тупляться, суха глина з камінням, отож треба часто точити рашпилем, його огидний звук заходив у зуби. Щоправда, Джура хвалився, що тепер щелепами чує підліт снарядів.
— Нафіг? — криво усміхався Хантер. — Ми й вухами чуємо.
Добре, що тут не суцільний пісковик, виступи якого поряд, він поганий, бо од вибухів додає уламків, які дужче б’ють, аніж, скажімо, кавалки землі.
Еге, били зі сто двадцятих, коли летіло з-за річки Луганки, то схил добре прикривав, а коли з-за Кривого Шпилю, то влучало більше.
— Погано буде, — хотів матюкнутися Вітько, — коли візьмуть у кліщі лупить з обох боків.
— Кишка в них тонка з обох, — зауважив Хантер й одвів очі від лопати, бо знов защербилася. — Ага, з одного боку — лугандони, з іншого — денеерівці.
— Деенерати, — весело виправив Джура, і кожен удав посмішку.
— От коли кацапи знов припруть гумконвой, тоді й ударять з двох боків, — зігнав свою усмішку Вітько.
Не хотілося говорити, що кількість мінометних стволів зростала, й щоразу сипали купніше, потроху пристрілялися, гади. Аякже, тут і мавпа навчиться, коли азимути перевірені.
Оно на сусідньому блокпосту міна пробила сосновий настил, проткнула стола, увіткнулася в підлогу й не вибухнула.
— Да, є Бог на землі, — кожен пригадав той випадок.
— Кожен має свою щасливу міну, — вирішив сказати щось розумне Влад-Столиця, але відчув, що теж не влучив.
Пейзаж нагорі сірішав, це якийсь жах, а не пейзаж — суцільні полини-бур’яни, щоправда, оно на третьому пагорбі росло деревце невідомої звідси породи, ось тобі і вся флора.
Утім, кожен тішився думкою, що дух полину має дуже цілющі властивості.
— Шо Донбас колись був курорт, це нада помнить, сюди лічно їздив відпочивать Чехов і писать п’єси, — вирішив зблиснути й Вітько.
— А він був лікар, не дурак, — додав Джура, хоч ніяк не міг уявити Донбас без териконів і промислових зон.
— А тепер сюди їздять у відпустку федерали, — не втримався Хантер.
— Підерали! — дружно підхопив гурт і дружно реготнув.
Коли добряче темніло, починав підтягуватися народ із Собачовки, у сутінках, бо не хотіли світитися перед іншими місцевими, які тут удавали нейтралітет.
Порода людська була строката — після голодомору й Другої світової сюди назбирався люд з усього Союзу, бо із зон випускали тих, хто хотів відновлювати шахти. Та що із зон! — від армії звільняли, аби лише «дать стране угля». А тим українцям, хто дивом лишився у тутешніх містах, у паспорті писали «русскій», а селянам нічого не писали — ті ж були безпаспортні.
Місцеві приходили в основному виміняти консервів на свій «борщовий набор», чи на самогонку, бувало, солдатики у них замовляли якої випічки, словом, бізнес процвітав.
Лише одна тітка була без бізнесу, бо вчителька географії, отож приходила по каву, вони з лейтенантом сідали подалі на колоду.
Ота дровеняка дратувала бійців, бо лейтенант не дозволяв порубати на дрова, а чомусь обв’язав вірьовкою. Таке саме зробив і з іншим дишлом, якого чомусь називав «зубочисткою», а на запитання загадково відповідав:
— Лопати лучче гостріть.
Виносив до училки джезву, повільно пили й повільно сперечалися, ляскаючи в карту, часом зриваючись на крик, а то й на матюки, бо лейтенант не погоджувався і махав компасом; вона не матюкалася, лише крутила пальцем у голову то собі, то йому, то в карту.
Про що гризлися? Лейтенант не коловся.
Дивна була ця сільська інтелігентка, і якби не годилася йому в матері, бійці охоче посмакували б якісь інтимні подробиці.
А чого? На війні й не таке буває, щоправда, ні з ким вона не одійшла, скажімо, в степ чи за бур’яни.
Якось люто зчепилася була зі Столицею:
— Двоїстий код вигадав ще до Норберта Вінера сам Морзе, коли створив свою азбуку.
— Неправда! Його вигадали зеки ще раніш, бо споконвіку перестукувалися по тюрмах, — не здавався той.
— Воно б не мішало вивчити морзянку, — лейтенант оглядав крізь тепловізор далеке село замість контролювати ним дорогу чи своїх постових. — Морзянка — це надійна вещ.
Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.
— Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, — кривився Столиця.
— Да, на шару знайшов репетіторшу, — вставляв щось розумне й Вітько.
Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.
Тим часом лейтенант ввічливо прощався з училкою, намагаючись всунути їй до кишені пачку кави, а та люто одмахувалася.
«Ясна річ, бо хоче частіш приходити», — подумав кожен.
Це тобі не дід Антон, той як почув, наприклад, про дармові волонтерські льодяники, так весь мішок і підмів.
— Чуваки, класнєйша брага получиться, — чим переконав колектив.
І не збрехав, клятий.
А якщо подумати, де б це ще солдатики скуштували спиртне з цукерок? Де, як не в Донбасі, де позбирався вигадливий люд? Тут же тобі й болгари, й білоруси, і навіть серби, не кажучи про всіх інших слов’ян, хто мав нещастя втрапити у велике радянське переселення народів.
Щоправда, дід Антон божився, що він «ісконний украінєц», але потаємний. Сидів тепер тихенько, бо на ньому могли легко зігнати лють різні «новороси», отож доводилося вдавати з себе кацапа — так і знай, коли хтось тут щосили окає по-їхньому, то, напевне, це наш брат.
— Свадьба в Маліновкє, Їй-Богу... Да, ребята, от що: за Кривим Шпильом їхня развєдмашина крутилась, бетеерчик такий гнилий. Шо їм там нада? Пугали нас бандерівцями, а хто їх тут коли бачив хоч одного? — видихав дід Антон льодяниковим перегаром. — І от, накаркали, — тицяв він пальцем у Джуру, — от тепер нате, любуйтесь, ось вони, бандери, — клав собі до торби консерви: хоч вони й не варті самогонки, а от спробуй вигнати консерви? То ж бо.