Взагалі Джуру звали Помазком, але він докладав зусиль, аби звикали до Джури, й потроху переконував товариство.
Але мав одну гидку звичку — дуже довго збивав піну й намилював щоки, отож старе поганяло знову поверталось, і він знову щосили починав перейменовувати себе на Джуру.
І ось таки прийшла паскудна новина про черговий московський гумконвой. Проминув день, і сталося лихо — увечері з села ніхто не прийшов, навіть вчителька, навіть дід Антон.
Далека Собачовка, хоч як у неї вглядайся, наче вимерла — ні вогника, ні кукуріку, навіть собаки гавкати відучились.
Лейтенант щосили вдивлявся туди крізь тепловізор, інтригуючи бійців: «бабу свою виглядає», й не помилилися — зсередини далекого горища заблимав ліхтарик, так нервово, що тут і без морзянки все стало ясно.
— Підйом! — скомандував лейтенант.
І всі, хто був вільний, похапали лопати, підхопили за мотузки колоду й «зубочистку», і побігли в ніч.
Час від часу присідали, затуляли командира, аби міг спокійно ввімкнути ліхтарика та зорієнтуватися по карті, а потім знову бігли крізь темряву й бур’яни.
На оте деревце наштовхнулися несподівано й тут же за командою почали обкопувати штиками, щоб не пошкодити коріння, потім збоку підсунули колоду, на неї поклали важіль-«зубочистку», підперли добряче під низ і потроху викорчували, матюкаючи бідолашну рослину.
Перенесли вбік вище, лейтенант кілька разів припадав до карти, до компаса, доки показав, де копати яму, в яку успішно пересадили деревце.
Назад із порожніми руками бігти легше, отже, встигли додому ще затемна, бо коли посіріло, вчули зубами й вухами, як ген із-за далекої річки Луганки гримнуло раз, другий, не встигло третій, як усі повлітали в бліндаж, втиснувшись якнайглибше, — добре, що звук з мінометів летить швидше, аніж міни.
Й отут лейтенант знову подивував — не став ховатися, а, вискочивши на бруствер, почав топтати його, тобто танцювати.
— Лягай! — кричали знизу, але він і далі садив гопака, матюкаючи небо, де диявольським сичанням мчали важкі великі міни і чомусь проминали боком блокпост!
А втиналися в прихований видолинок між Собачовкою та Кривим Шпилем, чим викликали несамовиту радість особового складу, який також виліз подивитися і теж почав гатити закаблуками.
— Опа, опа! — скакав навіть Сивий. — Зрослась п...а і ж..а!
Ще б пак — зрослась: одна ворожа позиція лупасила по своїй іншій, і то щільно й рясно, і тепер всі наші збагнули, що то значить вчасно перенести пристріляний орієнтир на далекому пагорбі.
— Ви, сукі, куда бйотє?! — верещав крізь вибухи їхній ефір. — Куда, мать вашу?!
Враз там рвучко ляснуло й зв’язок пропав.
Горизонт принишк, бо в нього займалося курявою те, що недавно називалося батареєю «градів», лускаючи в повітрі здетонованими ракетами.
Відтоді лейтенанта навіки пойменували Мічуріним, хоч ні він, ні його підлеглі не змогли пригадати, якої породи було те славне деревце, що його так вчасно пересадили вночі.
5
— Смердить, — потягнув носом лейтенант, коли бетеери зупинилися.
Салаги дружно закивали, хоча за металевим чадом хто б міг донюхатися?
Про лейтенанта усіляке можна сказати, однак він мав чуйку, і вона не підводила. Отож він повернув носом на лісосмугу, де безжурно гойдалася «зєльонка», і знову вдихнув туди носом.
— Да, може бути вонь, — бубонів лейтенант, тицьнувши в карту, — тут рядом канава з двохсотими лугандонами. Точно, звідти бздить, — кивнув із-за дерева.
А чого?
Нехай собі бздить на перегній, краще зелень розростеться.
А що? В цих лісопосадках дичина таки непогана водиться, нехай плодиться собі й людям на радість.
Усі злазили з броні й обтрушувалися, перш ніж закурити, тобто перед тим, як копати капоніри, бо такого теплого ранку приємно випустити димок на вранішні промені сонця.
Звіробій теж потягся по куриво, воно в нікелевій коробці, він її на серці носив (про всяк випадок), а чого ж? Якась куля на ізльоті чи осколок, може, й не проб’є;
коли помітив, що погляди в салаг зробилися зажурені, і всі в один бік. Отож він зігнав з променів першу затяжку й узрів спершу платтячко, потім рожеві вушка, а потім вже й велосипедистку, — вона звабно крутила педалі, долаючи переїзд, аж навіть лейтенант забув курити, бо вона приязно озирала їх, уповільнилася, хотіла навіть зупинитися:
— Может, вам водічкі подвєзті ключевой? У нас здесь хорошая водічка єсть.
— Ні, не нада, спасіба, — одводив очі лейтенант.
І було од чого одводить, тим паче, що вже четвертий місяць, як без жіночої ласки.
— Ну, как знаєте, — усміхнулась, просто махнула ручкою, дриґнула педалями і, неквапом ворухнувши сідницями, покотила далі.
Всі заворожено зирили, аж доки зникла за зворотом.
Отут Звіробоя підкинуло, тобто штовхнуло, він скинув бронека й кинувся з насипу до кущів.
— Ти куди, браконьєр? — гукнув лейтенант.
— Посрать, — дружно реготнули салажата й заходилися гомоніти про вчорашній самопальний борщ, якого намагалися прогріти на моторі. Загалом це була давня армійська ідея: притулити бачок до блока циліндрів, і доки на марші їдучи, щось там і прогріється.
Він біг, зумисне даючи коло, задираючи носаки берців, щоб не перечепитись, і вдало проскочив чималого засипаного рова з двохсотими лугандонами, усіляко обтиканого хрестами:
«да, лейтенант не помилився про сморід, хоча воно й не смердить»,
перескочив канаву, тут треба нечутно крізь «зєльонку» — цього ніякий военком не навчить — не зачепити й листочка, ноги самі несли крізь посадку, зрізаючи кут.
І ось крізь просвітні вербички він здалеку побачив зблиски велосипеда, а потім світле платтячко, яке на нього сперлося.
— Да, — гучно шепотіло воно, — єщо не окопалісь... Где, где, — зашаруділа вона папірцем карти, — за переездом, ну там, де двохсотих хоронілі, соображай, а квадрат я щас уточню...
Стоїть схвильовано так, торсаючи руль.
Во, сука, во хто тут браконьєр! Щаслива така, вся аж світиться рожевими вушками на сонці — що, вистежила? Крупну здобич, еге? Й не треба ні стрілять, ні на волокуші тягнуть, еге?
Він поволі сунувся крізь гілочки, щоби ні билинка не ворухнулася, тримаючись за підсумок, щоб не брязнув, і не вірив власним вухам:
— ...ну возле братской могіли. Да какое кладбіще, нету там нікакого кладбіща, вніматєльно смотрі, дурак, а єщьо «орьол» називаєтся, говорю, слушай, а не галді, — швидко шепотіла, скручуючи папірчину, щоб сонце не сліпило од неї, — смотрі висоткі, ето на пересіченії точек номер...
Вона принишкла, спиною відчувши, затулившись плечем, однією рукою хутко зім’яла карту за пазуху, іншою притулялася до телефону:
— Да, Машенька, скоро буду, я уже в путі, да ти не волнуйся, нормально доеду, так что заправляй пельмені.
«Пельмені, блін!» — кинувся до неї, щоб не встигла скинути номер з телефону,
вдарив по руці, вона турнула його веліком, перескочив, вхопив, обхопив всю, і тут, о чудо, вона мов ящірка вислизла з рук, і з плаття,
стрибнув, наче регбіст, і вхопив ногу, перехопив за труси, ляпнулись об асфальт, «ось тобі й внештатна бойова ситуація»,
покотилися, і тут вона вдарила пальцями в очі, а п’ятою цілила в коліно, «брикуча, сука», заламав телефона, не давши пальцям одімкнуть.
А той занепокоєно шипів:
— Ласточка, ласточка! Ласточка, прійом!
Кусалася, доки не одбив лобом.
Все ж колись пройшов у зоні деякий бойовий вишкіл, а надто на висилках, і це не така була перша зустріч з дівчиною, про яку він мріяв на нарах, не про удар пальцями в очі. Скільки мріяв, як вийде й познайомиться, як ходитимуть, узявшись за ручки, і все таке. Зрештою, лише такі думки й рятували, бо всі інші так чи інак знову заверталися в барак, де невпинно гуділа блатота.