Однак дід повертав до реальності:
— Я й глінкі понемногу натаскал, — шамотів він, — подсобілі б старіку, бля, пєчку би назад сложілі, а? І самі би патом пріхаділі погрєцца.
«Дійсно, сходити б», — міркував Влад.
— Він не перезимує, — сказав уголос, бо вже наслуханий, які тут, на Донбасі, холодні зими.
— І не думай, — буркнув лейтенант. — Тут треба бути. Хай йому свої помагають.
Хоча які тут свої? В селі лишилося кілька жилих хат, добре, що потрощених, є де палива назбирати.
— Голосував за Януковича? — не вмовкав лейтенант. — За лугандонів голосував? Тепер ходи й скигли, — сплюнув набік.
Дідусь одійшов аж до стовпа, однак жалібно став, хотів розвести руками, але тільки ляснув об поли.
І знову став.
— Ну що ти ждеш? Бо, диви, вертольот прилетить, вріже, — нервово озирнувся на небо Влад.
Коли він одсунув запинало й ковзнув у бункер, йому аж дух сперло від тепла — розжарено сяяла буржуйка й тепло розходилося низькою стелею, під нею мліло кілька бійців, обійнявшись з автоматами; та ще по стінах відсвічували теплом різні дитячі малюночки з привітаннями.
— Чуєш, Вітько, — тихцем штовхнув він крайнього, — десь у тебе в хазяйстві кельма була?
— Йди на хєр, — не розплющив очей той.
— Да тут сходити кудись нада, — шепнув на вухо Влад, і вже зметикував, що через північний лаз можна просковзнути непоміченим.
— Оп’ять ти про свого діда? — надувся той. — Да хєр з ним.
— От тобі все хєр, скіки там тої мороки?
— Через таких, блін, дідів, ми тут і торчим, ти б його, суку, спитав, за кого він, сука, руку тягнув? Всі вони тепер тут скиглять, самі винуваті.
Знову замружився, набираючись тепла, бо прогрівся вже й бронік, Вітько був завбачливий, навіть у ньому й спав, а на підколи не відповідав,
«бо ви мудаки, як ті посунуть, то не будуть ждати, коли ви в броніки влізете».
Словом, був взірцем завбачливості, як і всі волиняки, туди під металеву пластину підклав товсту книгу, «бо метал холодить», брехав, насправді десь винюхав, що самураї робили панцери з паперу.
Влад хлюпнув у кружку чайку, обхопив рукавичками, й тепло крізь пальці потекло до рук, а зі шлунка гарячий напій сотався назустріч, аж мимоволі подумалося — скільки того щастя треба?
Озирнувся на Вітька — цих волиняків не розбереш: чи спить, чи прикидається, бо й той мав теорію: «спати треба упівока: одним оком поспав, потім — другим, куди квапитись?»
Він мав на увазі «квапитись до смерті» і потайки мріяв, як приїде на якийсь курорт і виспиться вже в два ока.
...Дідок більше розгубився, аніж зрадів, побачивши на порозі солдата, що похапцем вийняв кельму, — справді, півпічки розкурочено, інше все посунулося. Влад, що міг, наквецяв глиною і підсунув, підпер на місце, орудуючи цеглинами швидше, аніж старий вдячно торохтів:
— Ой, синочка, вотак, сука, влетела, — показував на вікно, — окошко-то раз — і в кускі! Харашо, шо не взорвалась, сука, бо тут, бля, всьо разнесло би.
Вікно було заліплене каламутним поліетиленом, однак світло пробивалось.
Влад навіть не подумав, а за роботою не додивився, що старий, балакаючи про своє воєнне дитинство — «понаєхалі, сукі, на моциках, представ: у каждого, бля, по моцику! Сказано, фашісти, всі такі ситиє, вєсьолиє», — чомусь одсовувався потроху в куток, а очі вже не сльозилися.
Лишилося пару цеглин, і коли Влад потягся по них — врятував поліетилен, — мутна його поверхня заломилася швидкими боковими людськими тінями.
Влад кинувся під вікно, хапнувши «калаша», просунув знизу й дав чергу туди, куди й тіні — і тут же зворотні кулі цьвохнули по розтрощеній фрамузі, Влад перекотився до порога, штовхнув стволом двері — й зустрічні кулі розчахнули одвірок. Хлопець викинув надвір гранату й зготував другу. Рвонуло так, що поліетилен вкинуло всередину, дід сяяв жахом, німо упершись очицями в бійця, що випромінював страх, бо на старого не глянув ні разу.
Несподівано аж із вулиці у двір вдарила довга черга, в цілий ріжок, однак не по хаті, а попід задній паркан, кілька голосів там скрикнуло, але за другим ріжком усе вмовкло.
А надто дід — він жалібно втискався в куток, втупившись у гранату, якою Влад замахнувся, але не кидав, очікуючи знадвору бодай поруху.
— Гей, земляк, — почув він раптом знадвору знайомий голос, і насилу збагнув, що це Вітько, — ти там живий?
Влад не одразу відповів, бо в голосі друга вчувалася чимала іронія.
— Та наче, — буркнув він.
— Гей, гуманіст сраний, а дєд твій цілий? — дратував той знадвору. — Сиди вже, дурачок столичний, а я обповзу периметр.
Влад втупився автоматом у вікно, не одводячи, пересунувся під ліжко; над підлогою плив густий запах — з-під діда, крізь усі його одежі, витікала чимала калюжа.
Влад мимоволі подумав, що зі старого падлюки витікає увесь отой наш чайок.
— Ой, синочка, — трусився.
Хвилини соталися безкінечно, доки знадвору пролунало рідним голосом:
— Чисто! Виповзай, дурило київське.
Влад, не ймучи віри, встав на ноги, встромив назад чеку, засунув у підсумок гранату. Кілька разів видихнув повітря.
Потім озирнувся, подумавши, ляпнув кельмою глини на припічок і доклав останні дві цеглини.
— Грійся, сука, — і, не одводячи од нього очей, спиною посунув за поріг.
7
Бабуся зняла зі стіни пучок трав, розплела перехрест, одібрала кілька стеблин і заварила.
Випила, сіла й стала чекати, коли подіє.
Мала тверде переконання: якщо докупи змішати всі цілющі трави, то потім кожна сама знайде свою відповідну болячку й вилікує.
Подумавши, що онучата не стануть такого пити, висьорбала решту і знову сіла чекати. Аж коли за видноколом двічі добряче рвонуло, відчула в собі деяке пожвавлення.
Од гуркоту прокинулися діти й почали думати, кому це там, за териконами, не спиться, щоб стріляти? Вдень, увечері чи вночі — воно зрозуміло, але навіщо ранок псувать?
Хоча, з іншого боку, в цьому таки є деякі переваги, вибухами навколо розкидано чимало добра — діти мають гострий зір і тому краще видивляються різні знахідки. Бувало, кілька разів пройдеш і нічого не помітиш, а малята завжди знайдуть чогось путнього.
Кирилкові навіть здавалося, що вже бачить метал крізь землю, а як би інакше він знайшов м’ясорубку, закидану битим цементом?
По зруйнованому містечку лишилося багато «археології», було б лише бажання шукати.
От, наприклад, бабуся потім виміняла на м’ясорубку мішечок муки, щоправда, сіруватої, отож дітлахи втупилися, як вона трусить крізь сито, поляскуючи збоку, наче в бубон, і приспівуючи:
— Скок да приг, скок да приг, ми сябри дзяцєй малих. Ето про зайончикав, — пояснювала вона і починала в макітрі місити тісто, приспівуючи.
Кирилко вколупнув тіста покуштувати.
— Анучоначок, іш, баловень. Чаво посядалі? Ану барзєй по начинку, — ніжно підштовхнула обох.
Ті хутко подалися в яр під Дівич-горою, чарівного місця, куди в далекі часи сповз цілий завулок, це коли його розкуркулили, і там густо купчилися фруктові дерева, запахтивши всю низину млосним духом.
— Такого нігдзє не на якім курорті ня внюхаєш, — повчала бабуся.
Коли вона була наодинці з онуками, то не соромилася рідної білоруської мови, хоч малим за це було незручно на людях, і хоч усі й любили стареньку за знахарство, однак не проминали перекривляти її вимову:
— Дранікі бульбашови!
Любили підколоти біля магазину:
— Бабусь, а з якого ти району родом?
— З Дриссянськаго.
Ну і загальний радісний регіт.
А що ж робити, розваг ніяких, відколи відімкнули телебачення; люди сходилися обміняти щось на щось, наприклад, із київської гуманітарки на московську, або приліпити про це оголошення. Бо магазин кілька разів грабували, і він тепер годився лише на те, щоб перекинутися речами й новинами.
Чому вона не цуралася рідної мови? Бо була знахаркою, й незрозумілі білоруські слова лише підкреслювали загадковість ворожінь, значно посилювали терапевтичний ефект.