Особливо кущі живцю, особливо вишневого — ягідки хоч менші, але давно перезрілі, вони мали для господарства перевагу, бо начинка з них не потребувала цукру, те саме можна сказати й про економію на компоті чи й узварі — була б лише охота лазити густими фруктовими джунглями та збирати.
Вареники вже парували. «А ми в цяплє, а ми в дабрє...», — співала до них, бо могла зготувати з чого завгодно, бо не варила, як місцеві, а парила в марлі над окропом — то вони ставали набагато пухкіші, навіть з пісного тіста.
— Мастачка, — нахвалювала сама себе.
От, наприклад, взяти віника — вона ніколи не користувалася стандартним, а сама плела з полину і, підмітаючи, повчала малих, буцім полиняний дух у хаті найкорисніший, хоча дітлашні бувало соромно за бідність, якої не стачило навіть на путню мітлу.
А що вже казати, як почалася війна.
То вже була суцільна біганина за гуманітарною, тут особливо хитрим виявився Кирилко, він, вхопивши які кульки, не ніс додому одразу, а спочатку ховав у кущі за зупинкою, бо по дорозі — старші пацани:
— Ей, зюзюк, — перепиняли, — іді сюда.
І однімали.
— Ленін сказал дєліцца, — повчали.
Кирилко був ще малий і не знав, хто такий Ленін, однак, втративши кілька разів продукти, намагався його уникати.
Отож, діждавшись вечірньої пори, малий робив рейд до схованок, і найбільшою нагородою була радість бабусі:
— Анучоначек, — пестила йому голівку.
А Євгешку вона переважно сварила:
— Ня круті сракаю! — щоразу кричала навмисне на всю вулицю, аби дівчинка швидше соромилася і ховалася од людських очей, хоча, чесно сказати, там не було чим крутити.
Ще б пак, варто з’явитися на вулиці патрулеві, як дівчинка хапала віника й починала підмітати подвір’я.
Тут нічого не вдієш, настали такі часи, що навіть така малявка, як вона, могла перехопити на собі й схвальний дорослий погляд. Якого, наприклад, у мирний час не побачиш і від однокласників, а от тепер озброєні до зубів дядьки могли й підморгнути. Червоніла, ховала оченята, ще б пак.
— Ану, марш мянє в хату! — сварилася на це бабуся. — Нєча вярцєць!
— Вот сукі, пахнут, — сердився на вареникові пахощі патруль, — нєту тово, штоби угостіть бойцов.
— Да уж, от ніх дождьошся. Ми тут за ніх всьо, а оні — нічєво.
— Да.
Кирилко ніяк не ладен втямити, чого це бабуся так сердиться на військових?
Адже вони викликали великі заздрощі: от поглянути тільки на автомат з підствольним гранатометом і каліматором — це ж тобі цілий скарб, і оглядати можна безконечно, аби потім, прибігши до хати, перемалювати всі деталі.
Він уже змайстрував собі з дерев’янки такого самого, лише ріжок не вдавалося прикріпити, то малий схитрував — пригвинтив дисковий «магазин» з консервної бляшанки — і зброя готова.
Щоправда, на каліматор він ніяк не міг стягнутися, бо з чого його змайструєш? Не з бабусиних же окулярів?
Для чого?
Звісно, аби сидіти в засаді й контролювати вулицю. Бабуся ж була білорускою й не витрачалася на паркани, а обсадила садибу шипшиною, й колючки краще захищали двір, аніж усякі штахетини.
Ну і, звісно, додатковий шипшиновий узвар.
Отож, утиснувши між кущі картонку, Кирилко тепер міг годинами партизанити крізь «приціл» на довколишній світ, а уява малювала, як той світ змінюється від його бойових дій:
— Три-ди-ди! — давав язиком короткі автоматні черги.
Бабуся на це сварилася, адже якийсь озброєний бойовик міг ту «засаду» сприйняти за справжню, і тоді...
Але їй не хотілося про погане, адже й тут була чимала перевага — Кирилко прозирав аж до магазину, і перший бачив бусика з гуманітарною, і, покинувши «пост», щодуху біг займати чергу.
Він щосили принишк під кущами, бо вулицею, човгаючи, поволі сунув патруль.
— Да нє пялься ти так, Вань, — набурмосився старший на малу Євгешку і повільно озирнувся.
— Ти чьо, Толь? — одхихикнув колега й штрикнув його ліктевою накладкою в бік. — Ето ж еті, как іх... Нє хахли... сябри, блін, — згадав слово. — Вот, блін, ково освобождай от хунти.
— Да, панаєхалі, — погодився той.
— Ди каму я сказала! — пролунала з хати бабця. — Ану мнє бистра нясі вєнік!
Євгешка ще встигла опустити очка до вояків і, хвицьнувши сукенкою, подалася в дім.
— Во, шо с такой вирастіт-то? — коментував патрульний лагідною обвітреною мужньою посмішкою.
— Уж вирасло, — прицмокнув язиком інший, і обоє схвально реготнули й пішли, думаючи собі, що ми тут за них стоїмо на смерть, а вони...
«Приклади в них які, — намагався запам’ятати партизан Кирилко, — і ствольні накладки, я таких і в кіно не бачив», — виповз зі схованки й кинувся в кімнату, щоб швидше, доки не забув, змалювати.
А там:
— Вуши надяру! — репетувала бабуся на Євгеніку. — Ти мнє сматри, даверцішса!
Дівчинка ображено затулялася віником, доки бабуся не вирвала його з рук і почала люто мести хату.
Якийсь магніт щоразу тягнув хлопчину до зруйнованої школи, і неминуче в її секретне місце — у вчительську, куди раніше дітям було зась. Ні, не так, як колишніх старшокласників, для яких найбільшим щастям було, наприклад, накласти на стіл завучу, — ні, в Кирилка була тут зовсім інша потреба.
Яка?
Він роззирнувся по закиданих кутках і посунув очима туди, де, спресовані дощами, тулилися недопалені папери; і слідом за поглядом потягнувся й сам — підійшов, одфутболив, і не помилився — біля плінтуса зблиснув чималий справжнісінький патрон.
Ну, не патрон, бо сріблястий, бо не патрон, бо...
Серце в малого нечувано тьохнуло, й він, щоб не сполохати долю, спершу накрив долонькою знахідку, а потім ніжно вгорнув у жменьку.
Це була вона, електронна указка. Та, якою вчитель фізики причаровував школярів, водячи промінчиком по таблицях.
Кирилко, завмерши, натиснув на маленьку пимпочку, й рубінове очко ожило, блиснуло, викинувши пурпурового зайчика на стіну. Хлопчик пройшовся ним по потрощених стелажах, а потім, лякнувшись, що хтось підгляне, заховав знахідку в кишеню і вже там вимкнув її.
«Це ж ким треба бути, — міркував радісно малий, — яким ідіотом, щоб загубити таку цінну річ?»
Отож проблему з каліматором було вирішено — прилаштувавши на свого дерев’яного автомата знахідку, Кирилко, запинаючи вікна, насолоджувався, махаючи червонавим промінчиком, який креслив сутінки, особливо дратуючи бабусю, бо пара над чайником, наприклад, була для нього найкращою іграшкою.
Селище вже давно не знало електрики, тому раніше вкладалося спати, отак і цього разу вже угледіти ніхто не міг, як під шипшиновим живоплотом притулилися дві постаті.
— Кажись, здесь, — прошепотіла одна.
— Не пантіш? — засумнівалася інша.
— Да вот же колючкі, Вань, — прошаруділа по них шорсткою долонею.
Тихцем підваживши хвіртку, одчинили.
— Может, не над’, Вань?
— Кому нада, а кому й не нада. Не сци, братан, сєводня нас здесь уже не будет, а єслі бздіш, то лучше так і скажі. Хоть на стрьомє постой, а?
— Да какой стрьом, там одна-то бабка, — переконував і себе той.
— Ну, пєрвий пошол. А єслі надумаєш, — хихотнув, — на готовенькое, то мілості прошу. К нашему шалашу, — хихотнув ще раз. — Єщо не раз спасіба скажеш.
Підсунувши під віконну раму штик, він поволі підважив вікно, аж доки гачок ізсередини спорснув і одскочив.
Віконниця нечутно розчинилася, однак за нею виявилася ще одна колюча загорожа — підвіконня рясно заставлене горщиками з алое — сказано, знахарка. Отож треба було потиху деякі вийняти надвір і поставити на землю. А вже потім, одхиливши штору, всунутися досередини.
Першою підскочила бабця, але не встигла скористатися бодай віником — одкинута поштовхом, зомліла в кутку.
— Тіхо, тіхо, а то хуже будет, — намацав дівчинку, але та й без того уклякла, — ну, ну, мілая, ну чєво там, — шепотів радше до себе, аніж до неї.
Несподівано рубіновий спалах ударив у стіну — сяюча плямка добігла чужинця і торкнулася його лиця.