— Так! — не здавався Ростилав. — Ви мені вельми, вельми її нагадуєте… Я дуже оперу люблю, навіть на «Запорожця за Дунаєм» ходив чотирнадцять разів, хоча, звісна річ, це не…
І він подивився на мене затуманеним поглядом.
Шкода, що у цьому закладі не подавали вина. Спокій огорнув мене, і захотілося отак сидіти довго-довго, з бокалом «Сапераві», з хмелем у чубку, не дослухаючись до ледь чутної мелодії з магнітофона, а легко занурюючись у її хвилі, і ні про що не думати. Напевно, я вигадала собі і таємне послання на дзеркалі, і зсунуті зі звичного місця книжки, і кошмар невпинного переслідування, доскіпливого погляду у спину, — все це лишилося далеко-далеко, за межею реальності, нічним жахіттям сновиди, що прокидається раптом на самому краєчку даху…
— Ви спите? — усміхнувся мій супутник, сьорбаючи з філіжанки несолодкий чай. — Що вам наснилося?
— Мені? О, мені наснилася бетономішалка і чоловік у захисній куртці й червоній касці, який керує процесом…
— Поетично, — іронічно гмикнув мій співрозмовник.
Дівча у білому фартушку змінило диск у магнітофоні. Натиснуло кнопку.
— Приїздіть до мене в четвер у гості, — мовив Ростислав Костянтинович. — Ми робимо таку традиційну вечірку, ми стараємося так щомісяця збиратися своєю компанією, щоб не розгубити зв’язків. Знаєте, усі ж працюють, часу обмаль… Я за вами машину вишлю, ви тільки скажете мені адресу…
Будинок Ростислава Костянтиновича мав сім кімнат — три на першому поверсі і ще чотири на другому. Проект заморський, бо у нас так не будують: величезна зала, вікна на всю стіну, а решта — кімнатки крихітні, мов номери в готелі. І всюди вбудовані шафи з розсувними — книжечкою — дверима. А зрештою, цей сучасний дім мав загадкову ауру. Вхід центральний, який веде просто до вітальні. З коридорчика біля кухні — вихід у гараж, а вже звідти — ще одні двері надвір. Вітальня розділена двома арками навпіл, і еркер — самі вікна, як на веранді. Звідси — ще одні двері у двір. В коридорчику ще й сходи — в підвал і на другий поверх, і здається: в будинку стільки таємних переходів, що люди можуть нипати ним тиждень, одне з одним так і не зустрівшись.
Компанія зібралася невелика: сам господар, його товариш Ілля Дерихвіст із дружиною Іриною. Вони чи то в школі вчились усі разом, чи то в інституті, обмовилися про це мимохідь, а я не допитувалася. Цікаво було спостерігати за ними: розуміли одне одного з півслова, сміялися на відомі лишень їм жарти, але якось дивним чином примудрилися відлюдькувату мене миттєво втягнути у своє коло.
Запізнився, але все-таки приїхав їхній спільний приятель Пилип на прізвище Прокопович, про якого вони згадували, підсміюючись, що він, певно, сидить у бібліотеці й знову шукає котресь далеке відгалуження свого генеалогічного древа. Ростислав його так і представив — Пилип Прокопович, зробивши особливий наголос на прізвищі.
Останньою влетіла до вітальні дзвінкоголоса Людмила, тоненька й маленька, як дівчинка, скинула берет — і до самого долу посипалося буйне чорнюще волосся, яке ледь кільчилося на скронях, а ззаду під власною вагою зависало прямовисно й тільки поважно гойдалося, коли його власниця робила різкий рух.
— Запізнилася, як завжди! — радісно вигукнула Людмила.
— Причому могла й геть запізнитися на найважливішу церемонію, — суворо пригрозив їй пальцем Ілля. — Ми схилили Наталію Тарасівну до того, щоб перейти на «ти». І маємо за це випити.
— Секунду! — вигукнула Людмила. — Я до вас приєднаюся — тільки роззуюся.
Вона кинулася квапливо стягувати чоботи на високих підборах, і коли зосталась у самих панчохах, коси її черкнули по землі. Вона зібрала волосся в жменю й зав’язала з нього вузол. Я не могла відвести очей від такої нечуваної розкоші, рідкісної в наші дні.
— Отже, — повелівав Ілля, — станемо в коло, як справжні братчики — Вільні Каменярі, і вип’ємо на брудершафт!
Я надпила з бокалу. Терпке вино холодило язик. Ростислав Костянтинович по секрету мені повідав, що має цілий винний льох, і навіть обіцяв якось провести екскурсію з дегустацією.
— А чому ж каменярі? — спитала я.
— Бо всі прогресивні люди в історії нашої держави були Вільними Каменярами.
— Та ну! — посміхнулась я недовірливо.
— Аякже! — Ілля, схоже, зачепив тему, вже не вперше обговорювану в цій компанії. Промовляв переконливо, проте в мене закралася підозра, що він із когось кпить, тільки я ще не знаю, з кого саме. Ілля вдавано серйозно оповідав: — От, скажімо, Симон Петлюра — братчик, Вільний Каменяр. Михайло Грушевський — теж. В’ячеслав Прокопович, міністр народної освіти в уряді Центральної Ради, а пізніше — прем’єр-міністр в уряді Директорії. І Павло Скоропадський — також. І всі вони — члени Великої Ложі України. Я вам — тобі — можу сотню прикладів навести! Та той самий Іван Франко — теж братчик!