— …А чому ти вирішив, що держава зобов’язана це робити? — тим часом холодно промовила Ірина. Розмова знову вже перескочила на інший предмет, а я ще й досі не була здатна дослухатись і брати в суперечці участь. — Держава займається економічною розбудовою країни, а гуманітарна сфера державою не повинна взагалі регулюватися…
— Зачекай, зачекай! — перебив її Ростислав і, зібгавши серветку, почав стирати неіснуючі плями зі столу. — Ти робиш помилку, об яку ми вже понад десять років перечіплюємося: недооцінюєш першочерговість культурної політики для національної безпеки країни. Все економісти прив’язуються до піраміди Маслоу, мовляв, забезпечимо потреби тіла, тоді й про душу подумаємо… А чому не розглядати духовні запити людини, як первинну потребу? Чи ніхто ніколи не пробував проаналізувати, скільки часу наші пращури присвячували вечорницям, звідки у нас таке розмаїття веснянок-колядок, відкіля стільки народних пісень, такі багатющі традиції і ритуали?.. Що це, як не доказ того, що запити духу, либонь, важливіші за фізичні запити, бо ми забаганки тіла набагато краще навчилися вдовольняти, ніж, приміром, сто років тому, а де ж той напророчений Маслоу розквіт культури?..
— Ти мені скажи, от з яких грошей твої бідаки-краяни з високими культурними запитами купуватимуть книжки або платитимуть за театр, доки у нас ВВП на душу населення — дві чи три тисячі доларів? І це при тому, що левова частка з цих кількох тисяч зелених припадає на душу переважної меншості населення…
— Ні, — заперечував Ростислав, — дурниці плетеш! Зайди в метро — всі з книжками. Тільки з чиїми книжками? Українськими?..
— Не треба перекручувати! — холодно відтяла Ірина. — Я не проти того, щоб культура у нас розвивалася, лишень робити вона це повинна ринковими методами, як в усьому світі.
— Тільки не кажи мені про увесь світ! У Британії та Норвегії нульова ставка ПДВ на книжки!..
— А давайте, — втрутився Ілля, — введемо податок на горілку — три копійки з пляшки на бідність нашій книжці. Уявляєте — тридцять мільйонів проданих пляшок на місяць множимо на три копійки — отримуємо дев’ятсот тисяч гривень. Вистане нам?..
Ці люди запросили мене на вечірку. Прийняли мене, як свою. А я на них думаю казна-що. Мені зробилося зимно.
— Відвезіть мене, будь ласка, додому, — тихо попросила я, — пізно вже…
Видавець подзвонив зранку і церемонно вибачився, що не може зі мною найближчим часом зустрітися, аби передати гонорар за зроблений для нього переклад, проте повість йому потрібна вже. Я не мала нічого проти: виходити з хати не хотілося. Так, поспілкуюся з редактором часопису посередництвом електронної пошти, чом би й ні? Швидкий та доступний вид зв’язку. Заодно повідписую кільком друзям, кому вже давно заборгувала листи.
Мій старенький комп’ютер працював повільно, кепська телефонна лінія не додавала швидкості інтернету, але навіть так я почувалась у своїй стихії: останнім часом віртуальне моє життя переважало над реальним буттям. Скринька забита рекламними повідомленнями, але я ніколи не знищувала все жужмом, завжди спершу придивлялася до теми повідомлення, щоб не пропустити важливого листа. У глибині душі сподівалася: коли-небудь мені прийде звістка про те, що я — стомільйонний відвідувач якого-небудь сайту й за це нагороджуюся гарним маленьким джипчиком…
Видаливши більше половини мотлоху, я надибала ще один лист, на який непогано було б відповісти, кинула чистити скриньку й захопилася писанням. За півгодини лист полетів до адресата, а я повернулася до непрочитаних повідомлень. І одразу мені в очі впало одне з них. Адреса не була визначена, а в темі написано: «Для моєї полохливої пані». Либонь, секс-штучки пропонують, подумала я, а рука сама натиснула на тему, щоб відкрити.
Сторінка завантажилася. Я не могла відвести розширених зіниць од екрану.
І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…