Я саме стояла на переході, чекаючи, коли загориться зелене світло, коли погляд мій упав на високу постать, яка спускалася мармуровими східцями з другого крила інституту. Чоловік рішучо попрямував до переходу. Я не відзначила момент упізнавання: чи то ще на сходах, чи то коли він підійшов зовсім близько й зупинився перед переходом, але я мимоволі торкнула його за лікоть і мовила:
— Пилипе?
— Добрий вечір, — звів він на мене погляд. — Ти що тут?..
— А ти тут?.. — одночасно з ним пробурмотіла я.
— У цьому інституті — чудова бібліотека. Ти собі навіть не уявляєш! — його обличчя було натхненним. — Вам, киянам, узагалі щастить — усе найкраще для вас. Хіба міг я колись у нашому містечку навіть мріяти про такі розкоші, якими ви можете користувати щодня: театр оперний, театр Франка, а музеї, а бібліотеки!..
— Ти на метро?
Пилип Прокопович кивнув.
— То ходімо.
Червоне око світлофора згасло, а натомість загорілося зелене.
Розділ дев’ятий
КНИГА БУНТУ
Тринадцяте число — добре, що не п’ятниця. Хоча, якщо зважити, як починалася ця субота, може видатися, що в календарі сталася прикра помилка.
Зранку першим, що трапилося мені на очі, була газета-сюрприз, яку вчора підкинули під двері. За сніданком я погортала її. Глянувши на вихідні дані, я поїжилася: учора не запримітила, що «Вечірній вісник» видається саме у тому містечку, де мешкає Ростислав. Наклад — дві тисячі примірників. Головний редактор — Ілля Дерихвіст. Я ляснула себе по лобі: Ілля! Як могла я забути?!
Тепер уже прочитала газету за дев’яте грудня від дошки до дошки, не зупинилася навіть на сторінці оголошень. По діагоналі передивишись об’яви про нерухомість, я дійшла до «Різного».
Газета вдруге змусила мене здригнутися.
Третє ж оголошення мало такий зміст: «Шукаю «Чорну книгу», надруковану у травні 1941 року. Автор невідомий. Маєте інформацію — звертайтеся на адресу chorna_knyha@hotmail.com».
Отже, ще раз вигулькнула Чорна книга. Поки що я чую про неї вдруге — це може бути і простий збіг. Але ж дивний який! Переконатися, що тут немає жодного умислу, можна хіба одним способом — написати автору повідомлення. Зрештою, нагальних справ на сьогодні в мене все одно не заплановано…
Соромно зізнатися, але проживши стільки років на світі, я не прочитала жодної книжки, ба навіть брошурки, присвяченої чорнокнижникам. І зовсім не тому, що сторонилася диявольщини, — просто, повторюся, мій прагматичний і цілком матеріалістичний мозок відкидав усіляку містику. Страшні оповіді про відьом і відьмаків, про ножі під столом, гральні карти, зашиті в подушку, просипану сіль і товчене скло біля порогу, якими час від часу грішила Ліна Оверченко, минали мене повз: я із задоволенням слухала про всіляку чортівню, але не вірила ні на секунду. Може, тому, що сприймала це за художню літературу — усну народну творчість. А може, тому, що повірити у містичне — перекинути звичний світ із ніг на голову.
Знову дорога моя пролягла в інтернет-кафе — не хотілося лишати у всесвітній мережі слідів у вигляді домашнього ай-пі. Я довго міркувала над текстом власного листа. Хотілося скласти його так, щоб, з одного боку, заінтригувати адресата, а з другого, змусити його відкрити карти. Я писала й видаляла, заміняла одні слова іншими, і зрештою зупинилася на простому варіанті: «Поділюся відомостями про Чорну книгу при особистій зустрічі».
Щоб не гаяти часу, я прочесала інтернет. Чорна книга, чорнокнижжя загалом користувалися неабияким попитом — я надибала купу тематичних сайтів і ще більше химерних відомостей. Враження складалося, що й досі дехто вірить: на дні морському поховане мідне місто, в якому стара відьма укрила Чорну книгу під гарячим каменем Алатирем. І в наші дні чорнокнижники намагаються дістати її, але вона зв’язана страшним прокляттям на десять тисяч років…
Списана замовляннями, чарами й знахурськими рецептами книга під назвою «Чорна книга середньовічного чаклуна» навіть була надрукована відомим російським видавництвом і продавалась у не менш відомій інтернет-книгарні усього-на-всього за п’ятнадцять гривень!
На сайті «Архіви Мерліна» подавалася така кількість книг із чорної магії (за помірну плату, звісна річ), що за все життя не перечитаєш. І останніми у довжезному переліку йшли аж три Чорні книги сатани. Я вирішила їх не розкривати — ще нашлють порчу на громадський комп’ютер… Принагідно я дізналася, що Мерлін був чаклуном і наставником короля Артура з кельтських міфів.