Джеймс Джойс
Улісс
Частина I
Епізод 1
Статечний{1}, огрядний Красень Мулліган вийшов сходами на горішній майданчик вежі. В руках у нього була мисочка з мильною піною, а на ній лежали навхрест люстерко і бритва. Його жовтий, не підперезаний халат злегка надувався позаду від подихів ранкового вітерця. Він підніс догори мисочку і загугнявив{2}:
— Introibo ad altare Dei[1].
Спинившися, зазирнув униз у темний колодязь із гвинтовими сходами і погукав грубим голосом:
— Виходь же, Кінчику! Виходь, богобоязливий єзуїте!
Урочисто він рушив до круглої гарматної платформи і ступив на неї. Потім озирнувся навколо і поважно тричі благословив вежу, весь навколишній обшир і гори, що прокидалися від сну. Тоді, угледівши Стівена Дедала, нахилився до нього і став швидко хрестити повітря, харчачи і хитаючи головою. Стівен Дедал, невдоволений та заспаний, сперся ліктями на верхній східець і холодно дивився на довге коняче обличчя, що, благословляючи його, хиталося і харчало, на білявий без тонзури чуб, наче пофарбований під колір світлого дуба.
Красень Мулліган зазирнув під люстерко і зразу ж прикрив ним мисочку.
— Марш у казарму! — скомандував він.
І додав голосом пастора:
— Тому що се, любі мої, є достеменна христина, тіло і душа, і кров, і все інше. Музику, прошу, повільніше. Заплющте очі, панове. Хвилинку. Щось там не так із білими кров’яними тільцями. Всім помовчати.
Він позирнув скоса вгору і заклично засвистів тривалим свистом, тоді завмер, пильно дослухаючись, а його рівні білі зуби яскріли золотими блискітками. Златоуст. І в тиші на відповідь йому пролунали два пронизливі свистки.
— Дякую, друзяко, — зразу ж озвався він. — Все вийшло, як треба. Вимикай струм.
Він скочив із платформи й поважно подивився на свого глядача, збираючи біля ніг складки широкого халата. Пухке затінене обличчя і масивне овальне підборіддя робили його схожим на середньовічного прелата{3} — з тих, що опікуються мистецтвами. Губи його вигнулися в задоволеній усмішці.
— Смішна штуковина, — сказав він весело. — Твоє нісенітне прізвище, наче у давнього грека.
Грайливим жестом тицьнув у того пальцем і, посміюючись, пішов до парапету. Стівен Дедал піднявся зі сходів на майданчик і стомлено рушив слідом за ним, та не дійшов — сів на край платформи і став спостерігати, як той прилаштовує на парапеті люстерко, намочує в піні помазок і намилює щоки та шию.
А Красень Мулліган вів своєї веселим голосом.
— Моє ім’я теж нісенітне — Мáлакай Мýлліган, два дактилі. Але звучить воно як еллінське, хіба ні? Щось стрімке і веселе, як біг красеня бика. Нам із тобою конче треба побувати в Атенах. Поїдеш, якщо я вимантачу в тітоньки двадцять фунтів?
Він поклав помазок і захоплено вигукнув:
— Та хіба він поїде? Кволий єзуїт.
І урвавши свою мову, став старанно голитися.
— Послухай-но, Муллігане, — стиха промовив Стівен.
— Слухаю, мій любий друже?
— Чи довго ще Гейнс житиме в цій нашій вежі?
Красень Мулліган повернув голову, показуючи над правим плечем свіжовиголену щоку.
— Господи, до чого занудний тип, правда? — озвався він імпульсивно. — Природний занудний сакс. Він вважає, що ти не джентльмен. Господи, до чого вони кляті, ці англійці! У кожного повна кишеня грошей і нестравлення шлунку. Він, куди твоє діло, з Оксфорда! А до твого відома, Дедале, справжнє оксфордське мислення саме у тебе. Він не може тебе розчолопати. Та найкраще ймення для тебе придумав я: Кінчик, — гостряк, кінець ножа.
Він старанно голив підборіддя.
— Цілу ніч Гейнс марив про якусь чорну пантеру, — сказав Стівен. — Де тут у нього рушниця?
— Хлопець зсунувся з глузду, — завважив Мулліган. — А ти, мабуть, нажахався?
— Авжеж, — відповів Стівен, запалюючись пережитим страхом. — Лежати тут у темряві поряд із незнайомцем, який стогне і марить, що треба застрелити чорну пантеру. Ти рятував потопельників{4}. А от я не герой. Якщо він залишиться, мене тут не буде.
Красень Мулліган насуплено розглядав бритву, вкриту мильною піною. Тоді скочив з підвищення і став квапливо порпатися в кишенях штанів.
— Щез! — зрештою буркнув він.
Підступивши до платформи, він застромив руку в Стівенову верхню кишеню і сказав: