Я був такий, як і він, такі самі згорблені плечі, така ж незграбна постава. Моє дитинство стоїть, похнюпившися, поряд зі мною. Та не сягну його рукою я здаля, хоч раз, і не торкнусь, хай навіть злегка. Моє далеко, а його утаємничене, як погляд наших очей. Таємниці, безмовні, скам’янілі, ховаються в темних палатах обох наших сердець; таємниці, які стомилися тримати в собі тягар тиранства; тирани, які прагнуть, щоб їх позбавили влади.
Задачу розв’язано.
— Все дуже просто, — сказав, підводячися, Стівен.
— Так, сер. Дякую, — відповів Сарджент.
Він промокнув сторінку промокачкою й одніс зошит до своєї парти.
— То бери свою ключку і біжи до гурту, — сказав Стівен, рушаючи до дверей слідом за незграбним недолітком.
— Так, сер.
У коридорі почув — хлопця гукають із поля.
— Сардженте!
— То біжи, — підігнав його Стівен. — Містер Дізі тебе кличе.
Він зупинився на ґанку і дивився, як той незграба тюпає на сяк-так облаштоване поле, де сперечаються сердиті голоси. Їх щойно розділили на дві команди, і містер Дізі повертався, переступаючи ногами у гетрах через вологі трави. Коли вчитель наблизився до будинку школи, його погукали голоси, що ніяк не могли дійти згоди. Він повернувся до них своїми сердитими сивими вусами.
— Що там іще? — крикнув він кілька разів, не чекаючи відповіді.
— Кокрейн і Геллідей попали в одну команду, сер, — крикнув йому Стівен.
— Будь ласка, почекайте в моєму кабінеті, доки я наведу там лад, — попросив містер Дізі.
І рішучим кроком він рушив назад через поле, сердито вигукуючи старечим голосом:
— У чому річ? Що там іще?
Їхні пронизливі голоси залящали навколо нього зусібіч; їхні постаті щільно його оточили; гаряче сонце знебарвлювало медовий колір його кепсько пофарбованого волосся.
У кабінеті стояв затхлий дух тютюнового диму вкупі з запахом шкіри потертих темножовтих крісел. Як і того першого дня, коли ми з ним тут домовлялися про мою роботу. Як було спочатку, так і зараз. У шафі виставлена колекція монет Стюарта{54}, ось він, скарб нашого болота: так він і буде довіку. І в коробці для ложок, вимощеній вицвілим пурпуровим плюшем, зручно вмостилися дванадцять апостолів, які проповідували всім поганам: вік-віків.
Квапливі кроки по кам’яній підлозі ґанку і в коридорі. Роздмухуючи свої рідкі вуса, містер Дізі спинився біля столу.
— Передовсім наші дрібні фінансові розрахунки, — оголосив він.
З кишені свого сурдута він видобув капшук, перев’язаний ремінцем, відкрив його і витяг дві банкноти, одну зі склеєних половинок, і поклав їх акуратно на стіл.
— Два, — сказав він, зав’язуючи капшука ремінцем і ховаючи в кишеню.
А тепер у скарбницю, де зберігається його золотий запас. Стівенова рука нерішуче водила по купі мушель, які лежали в холодній кам’яній ступі: трубороги і вампуми, каурі й леопардові мушлі; й ось ця, закручена, мов тюрбан еміра, і ця, що називається «гребінець святого Якова». Набуток старого прочанина, копійчаний скарб, порожні черепашки.
На м’який ворс скатертини впав соверен, блискучий, новенький.
— Три, — сказав містер Дізі, крутячи в руках свою скарбничку. — Дуже корисна річ. Ось бачите. Тут для соверенів. Тут для шилінгів, шестипенсовиків, півкрон. А тут для крон. Бачите.
Він витрусив зі скарбнички дві крони і два шилінги.
— Три дванадцять, — підсумував він. — Гадаю, все точно.
— Дякую, сер, — відповів Стівен, сором’язливо збираючи гроші й поспіхом запихаючи їх жужмом у кишеню штанів.
— Немає за що, — озвався містер Дізі. — Ви їх заробили.
Рука Стівена, знову вільна, повернулася до порожніх мушель. Символи також краси і сили. Купа грошей у мене в кишені. Символи, забруднені жадобою і злиднями.
— Не треба їх так ховати, — порадив містер Дізі. — Ви їх десь випадково витягнете, і вони випадуть. То краще купіть ось таку річ. Побачите, вона дуже зручна.
Треба що-небудь відповісти.
— У мене вона часто буде порожня, — відмовив він.
Ті ж самі кімната й година, та сама мудрість: і я той самий. Тепер уже тричі. Тут на мені три зашморги. Та я можу їх умить розірвати, якщо схочу.
— Тому що ви не відкладаєте, — пояснив містер Дізі, піднявши вказівний палець. — Ви ще не знаєте, що таке гроші. Гроші — це сила, самі побачите, коли доживете до мого. Я ж бо знаю. Знаю. А що каже Шекспір із цього приводу? Збери грошей, скільки зможеш.