На сходах паризької біржі золотошкірі чоловіки показують курс на пальцях, прикрашених коштовними перснями. Ґелґіт гусячий. Галасливі, нечепурні, юрмилися вони біля свого храму, і в їхніх головах під недоладними шовковими циліндрами замислювалися хитрі оборудки. Запозичене в них усе — їхні одіж, мова, жести. Млявий погляд цього волоокого люду не пов’язувався з манерою балакати, жести жваві, але не войовничі, хоч вони й знали, що ставлення до них вороже, і знали, що їхні зусилля марні. Назбирувати багатство — то марна річ. Із часом воно все розвіється на порох. Багатство, сховане при дорозі, — його розкрадуть, і піде воно бозна куди. Їхні очі знали роки мандрів і знали, смиренні, про безчестя їхньої плоті.
— А хто ні? — запитав Стівен.
— Що ви маєте на увазі? — запитав у свою чергу містер Дізі.
Він ступив крок і став біля столу. Його рот спантеличено перекривився. То це і є мудрість старості? Він чекає, щоб я йому пояснив.
— Історія, — відмовив Стівен, — це нічне страхіття{63}, з якого я силкуюся прокинутись.
На полі знову зарепетували хлопці. Ось пролунав і сюрчок — гол. А що, коли це страхіття візьме та й заб’є тобі гол відплатний?
— Дороги Господа для нас незбагненні, — сказав містер Дізі. — Вся історія рухається до однієї великої мети — явити Бога.
Стівен показав пальцем у вікно і промовив:
— Ось він, Бог.
Ура! Ага! Давай-давай!
— Тобто? — не зрозумів містер Дізі.
— Крики на вулиці{64}, — пояснив Стівен, знизавши плечима.
Містер Дізі опустив погляд і хвилину стискав двома пальцями свій ніс. Потім підвів очі й відпустив ніс.
— Я щасливіший вас, — мовив він. — Ми припустилися багатьох помилок, скоїли чимало гріхів. Гріх у цей світ принесла жінка. Через жінку, яка знехтувала приписи доброчесности, через Єлену, зрадливу дружину Менелая, греки воювали з троянцями аж десять років. Уперше привела чужинців на наш берег жінка, віроломна дружина МакМурровга і її коханець О’Рурк, принц Брефнійський{65}. Та й Парнелла{66} занапастила жінка. Багато помилок, багато прорахунків, крім одного єдиного гріха. На схилі літ своїх я все ще стою на полі бою. І за правду я буду боротися до останнього подиху.
Стівен підняв руку з аркушами листа.
— То що ж, сер… — почав він.
— На мою думку, — урвав його містер Дізі, — тут у нас ви не затримаєтеся надовго. Гадаю, ви не вродились учителем. Хоч, може, я й помиляюся.
— Я швидше учень, — відповів на те Стівен.
А чого ще ти міг би навчитися тут?
Містер Дізі похитав головою.
— Хто знає? — сказав він із сумнівом. — Учень має бути покірним. Але життя, воно великий учитель.
Стівен знову зашелестів аркушами.
— Що ж до цього… — почав він.
— Авжеж, — урвав його містер Дізі. — Маєте два примірники. Постарайтеся, щоб їх надрукували негайно.
Телеграф, Айриш Гоумстед.
— Спробую, — відповів Стівен, — і повідомлю вас завтра. Я трохи знайомий із двома редакторами.
— От і чудово, — жваво погодився містер Дізі. — Учора ввечері я написав містерові Філду, Ч. П[14]. Сьогодні в готелі «Сіті Армс» відбуваються збори Асоціації скотопромисловців. Я попросив його ознайомити учасників із моїм листом. Добре, якби ви помістили його у ваші дві газети. А які?
— Івнінг Телеграф…
— От і чудово, — погодився містер Дізі. — Тож не будемо марнувати часу. Тепер мені треба відписати моєму родичу.
— До побачення, сер, — сказав Стівен, ховаючи в кишеню аркуші. — Дякую.
— Немає за що, — відповів містер Дізі, порпаючися в паперах на своєму столі. — Хоч я й старий, та мені подобається заводити з вами словесні баталії.
— До побачення, сер, — повторив Стівен, кланяючися його зігнутій спині.
Він вийшов на ґанок і рушив попід деревами доріжкою, посипаною ґравієм, а до нього долинали з поля гучні голоси і стукіт ключок. Він пройшов у ворота, обабіч на постаментах лежать леви — беззубі страховидла. Хай уже, посприяю йому в цій його кампанії. А Мулліган нагородить мене новим прізвиськом: бард-биколюб.