Выбрать главу

— Дозвольте нам позичити ваш носовик, щоб витерти мою бритву.

Стівен не заперечував, і Мулліган витягнув та й розгорнув, тримаючи за ріжок, зіжмакану несвіжу носову хустку. Він ретельно витер лезо. По тому, розглядаючи хустку, сказав:

— Ось носовик барда. Він додає нової барви в кольори нашої ірландської поезії, сопливо-зеленої. Здається, можна відчути її на смак, хіба ні?

Він знову став на приступку парапету й обвів поглядом затоку. Його русявий, під колір світлого дуба, чуб ледь ворушився від подиху вітерця.

— Господи! — озвався він стиха. — Адже море саме таке, як його влучно назвав Алджі: лагідна сива мати. Хіба ні? Сопливо-зелене море. Мошонко-підтягуюче море. Епі ойнопа понтон[2]{5}. Греки це греки, Дедале. Треба мені тебе просвітити. Слід тобі прочитати їх в оригіналі. Талатта! Талатта[3]{6}! Наша велика лагідна мати{7}. Ось підійди поглянь.

Стівен підвівся й підійшов до парапету. Сперся на нього і подивився вниз на воду і на пакетбот, що виходив з гавані Кінгстауна.

— Наша могутня мати, — сказав Красень Мулліган.

Він ураз одвів свій зосереджений погляд від моря і допитливо подивився в очі Стівенові.

— Моя тітка вважає, що ти вбив свою матір, — сказав він. — І тому вона не хоче, щоб я з тобою знався будь-яким чином.

— Хтось її та вбив, — похмуро відмовив Стівен{8}.

— Невже ти, бісової віри Кінчику, не міг стати навколішки, коли просить твоя умируща мати? — дорікнув Красень Мулліган. — Я теж гіпербореєць{9}, такий самий, як і ти. Та подумати тільки: твоя мати, конаючи, благає тебе стати навколішки{10} і помолитися за неї. А ти відмовляєшся. От же є в тобі щось лиховісне…

Він урвав мову і ще раз злегка намилив іншу щоку. Губи його вигнулися у поблажливій посмішці.

— Але який чудовий лицедій, — промимрив він сам до себе. — Кінчик — найчудовіший з усіх лицедіїв.

Він голився зосереджено й мовчки, водячи бритву розміреними обережними рухами.

А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.

Красень Мулліган знову витер бритву.

— Ох, бідолашний ти трудівнику, — співчутливо промовив він. — Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?

— Наче якраз, — відповів Стівен.

Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.

— Ну просто сміховина, — сказав він задоволено. — Сказати точніше — на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них — ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.

— Дякую, — відмовив Стівен. — Якщо вони сірі, носити їх я не можу{11}.

— Він, бач, не може їх носити, — сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. — Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани — то нізащо.

Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.

Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.

— Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», — сказав Красень Мулліган, — він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.

Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.

— Поглянь-но на себе, — сказав він, — заклятий поете.

вернуться

2

По виннобарвному морю (гр.).

вернуться

3

Море! Море! (гр.).