— Хіба це не чортзна-що? — вигукнув він. — Я ж їй сказав прийти зразу після восьмої.
— Чай можна і без молока, — обізвався Стівен. — У шафці є лимон.
— Іди ти, знаєш куди, зі своїми паризькими забаганками, — одрізав Красень Мулліган. — Я хочу нашого молока з Сендікоува.
Гейнс підійшов від порога і спокійно повідомив:
— Вона вже йде з молоком.
— Хай Бог благословить вас, — вигукнув Красень Мулліган, скочивши із стільця. — Сідайте. Наливайте чай. Цукор у кульку. І мені вже набридло морочитися з цією клятою яєшнею.
Він розшматував смаженю на тарелі й розкидав шматки по тарілках, проголошуючи:
— In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti[7].
Гейнс сів і заходився розливати чай.
— Кладу кожному по дві грудки, — повідомив він. — Знаєте, Муллігане, чай ви робите дуже міцний. Правда ж?
Красень Мулліган, батуючи булку на великі скиби, запищав улесливим баб’ячим голосом:
— Коли я роблю чай, то це таки чай, як казала стара матінка Гроган{27}. А коли відливаю воду, то це таки вода.
— Та ні, це таки чай, — запевнив Гейнс.
Красень Мулліган, батуючи булку, продовжив тим самим пискучим голосом:
— Отак я роблю, місіс Кагілл, — каже вона. А місіс Кагілл на те їй відказує: Добре, пані. Але боронь Боже, щоб ви робили і те, й те в одну посудину.
Кожному з присутніх за столом він простягнув на кінці ножа товсту скибку.
— Це ж народна творчість, — сказав він дуже поважно. — Якраз для вашої книжки, Гейнсе. П’ять рядків тексту і десять сторінок коментарів щодо фольклору та рибоподібних богів Дандрама. Видано віщими сестрами в рік великого буревію{28}.
Він повернувся до Стівена і, підвівши брови, запитав тоном людини, спантеличеної складним питанням:
— Чи не можете нагадати мені, колего, де саме згадується посудина матінки Гроган для чаю і води, в «Мабіногіоні» чи в «Упанішадах»{29}?
— Сумніваюся, що там чи там, — серйозно відповів Стівен.
— Та невже? — запитав Красень Мулліган таким самим тоном. — А на якій підставі, якщо ваша ласка?
— Я гадаю, — відповів Стівен, жуючи, — її не згадано ні в «Мабіногіоні», ні в будь-яких інших джерелах. Матінка Гроган, можна вважати, родичка Мері Енн.
Красень Мулліган радісно засяяв.
— Пречудово, — сказав він манірно солоденьким голоском, виставляючи напоказ свої білі зуби й задоволено мружачи очі. — Ви такої думки? Просто пречудово.
Потім, ураз суворо насупившися, він знову заходився щосили батувати скибки й заголосив хрипким голосом:
Потім, набравши повен рот яєчні, лише жував і мурчав.
На порозі, затуливши світло, постала новоприбула постать.
— Молоко, сер.
— Заходьте, пані, — озвався Мулліган. — Кінчику, дістань кухля.
Старенька жінка зайшла і спинилася поруч із Стівеном.
— Гарний сьогодні ранок, — сказала вона. — Слава Богу.
— Кому? — запитав Мулліган, позирнувши на неї. — А так, авжеж.
Стівен потягнувся до шафки позаду й дістав звідтіля кухоль на молоко.
— Наші остров’яни, — зауважив, ніби між іншим, Мулліган Гейнсові, — часто споминають збирача крайньої плоті{30}.
— Скільки, сер? — запитала старенька.
— Кварту, — відповів Стівен.
Він спостерігав, як вона наливає в мірку, а звідти в кухоль густе біле молоко, не своє власне. Старі зморхлі груди. Потім налила ще одну мірку й ще трохи, з походом. Прадавня і потаємна, вона з’явилася з ранкового світу, можливо, як вісниця. Виливаючи молоко в кухоль, вона його вихваляла. Рано вранці на зеленому лузі вона присіла була біля терплячої корови, відьма на мухоморі, її зморщені пальці вправно стали видоювати повне коров’яче вим’я. Весь гурт корів, шовковистих і в росі, стрічав її привітним муканням. Шовковиста корівка і бідолашна бабуня{31} — так її називали здавна. Бездомна старчиха, найнижчий різновид безсмертних, що прислужується своєму завойовнику і своєму розвеселому ошуканцеві, зраджена обома, провісниця таємниці ранку. Служити їй? Чи засуджувати її? Він не знав, проте вважав принизливим для себе шукати її приязні.
— Воно й справді чудове, пані, — схвалив молоко Красень Мулліган, наливаючи його в чашки.