— Пождіть, Гейнсе, от ви ще почуєте, що він каже про Гамлета.
— Так, справді хочу, — запевнив Гейнс, звертаючися до Стівена. — Я саме думав про це, коли прийшло те старе Боже створіння.
— А гроші мені з цього будуть? — запитав Стівен.
Гейнс засміявся і, знімаючи свого м’якого сірого капелюха з гачка, на якому висіла койка, відповів:
— Сказати чесно, не знаю.
Звільна він рушив до дверей. Красень Мулліган перехилився до Стівена і засичав із грубим запалом:
— Знову ти лізеш не в своє діло. Навіщо ти йому таке кажеш?
— Ну й що? — відказав Стівен. — Нам же треба розжитися на гроші. У кого? У молочниці чи в нього. Хочеш, кинемо жеребок.
— Я стільки наговорив йому про тебе, — вів своєї Красень Мулліган, — а ти приходиш і ну хизуватися, пускаючи свої єхидні кпини і демонструючи зразки пласких єзуїтських дотепів.
— По-моєму, немає чого сподіватися — хоч від нього, хоч від неї, — сказав Стівен.
Красень Мулліган зітхнув трагічно і поклав руку йому на плече.
— Тільки від мене, Кінчику, — запевнив він.
І, враз змінивши тон, додав:
— Сказати щиру правду, я вважаю — ти маєш слушність. До біса все інше, чим вони славляться. Чом ти не забиваєш їм баків так, як я? Під три чорти їх усіх. Нумо тікати з цього закамарка.
Він підвівся, поважно розв’язав поясок, скинув халат і мовив приречено:
— І зняли з Муллігана його одяг…
Тоді спорожнив кишені й виклав усе на стіл.
— Ось твій шмаркальник, — сказав він Стівенові.
І надягаючи жорсткий комірець та неслухняну краватку, він звертався до них, докоряючи їм, а також і ланцюжкові годинника, який метлявся туди-сюди. Його руки поринули в глибини валізи і порпалися там, а він вимагав чистої носової хусточки. Докори сумління. Господи, ми просто зобов’язані причепуритися. Я хочу рукавички вишневого кольору й зелені черевики. Суперечність. Я сам собі суперечу? Нічого не вдієш, значить, я сам собі суперечу. Мінливий Малахій. Його красномовні руки викинули щось чорне, м’яке.
— А ось твій капелюх за модою Латинського кварталу, — сказав він.
Стівен спіймав його і надягнув на голову. Гейнс погукав їх із порога:
— Товариство, ви вже йдете?
— Я готовий, — озвався Красень Мулліган, рушаючи до дверей. — Ходімо, Кінчику. Ти вже, мабуть, доїв усе, що лишалося на столі.
Він вийшов, упокорившися своїй долі, поважною ходою, з поважними словами на вустах і виголосив з майже справдешнім сумом:
— Він з дому вийшов і Масничку здибав.
Стівен узяв свій ясеновий ціпок, притулений біля порога, і вийшов слідом за ними. Вони рушили вниз крутими сходами, а він притягнув важкі залізні двері й замкнув їх. Здоровезного ключа поклав у внутрішню кишеню.
Внизу Красень Мулліган запитав:
— А ключа ти взяв?
— Так, він у мене, — відповів Стівен і рушив попереду.
Він ішов перший. Чув, як позаду Красень Мулліган збиває своїм важким купальним рушником вершечки папороті чи трав.
— Навколішки, сер! Як ви смієте, сер!
Гейнс запитав:
— А ви оренду за цю вежу платите?
— Дванадцять фунтів, — відповів Красень Мулліган.
— Воєнному міністрові, — докинув Стівен через плече.
Вони спинилися, бо Гейнс розглядав вежу. Зрештою він мовив:
— Узимку вона, гадаю, справляє гнітюче враження. То як ви її називаєте, Мартелло?
— Спорудили їх за розпорядженням Біллі Піта{35}, — пояснив Красень Мулліган, — коли з моря могли напасти французи. Але наша — це омфал.
— А які у вас ідеї щодо Гамлета? — запитав Гейнс Стівена.
— Ні, ні! — з болем у голосі вигукнув Красень Мулліган. — Я ж не Тома Аквінський, який навів п’ятдесят п’ять доказів на підтвердження свого постулату. Спочатку мені треба вихилити кілька кухлів.
Він повернувся до Стівена і запитав, обсмикуючи краї свого лимонного жилета:
— Адже тобі, Кінчику, для цього треба не менше трьох, правда?
— Чекаю такої нагоди вже давно, — спроквола відповів Стівен. — Можу почекати ще трохи.
— Ви розпалюєте мою цікавість, — заявив приязним тоном Гейнс. — Це що, якийсь парадокс?
— Та ні! — вигукнув Красень Мулліган. — Ми вже переросли Вайльда і парадокси. Це дуже просто. Він доводить алгебраїчним способом, що онук Гамлета став дідом Шекспіра і що він сам — привид свого батька.
— Що-що? — перепитав Гейнс і показав на Стівена. — Він сам?
Красень Мулліган накинув рушник собі на шию, наче єпитрахиль, і, знемагаючи зо сміху, прошепотів на вухо Стівену: