Залишивши майбутній уряд нагорі, я спускався в місто. Йти було легко. Я, здавалося, вже знав напам’ять усі підступні повороти стежки, і знав невеличкий виступ, із котрого можна було поглянути на терасу гарного особняка. Саме з цього виступу я й подивився туди. Але тераса була порожня. Видно було, як вітерець порушить широким листям розставлених по краях тераси пальм.
Південний вітер, звільнений сонцем, що пішло за вершину гори, вступав у свої права. І хоча сонце наостанку ще освітлювало морський горизонт, та чайки вже мовчали, неквапно прогулюючись берегом уздовж спокійно дихаючої води. Штиль, наступивши несподівано, створював таке відчуття затишку, яке можливе лише на полотнах художників європейського ренесансу.
Спускаючись до моря, я зустрів Ірину і запропонував їй прогулятися.
Вона охоче погодилася, взяла мене під руку і ми пішли до набережної. Південні сутінки запалили лампи на гарних литих стовпах, і набережна вознеслася над темною водою моря.
Говорити не хотілося. Не те, щоби не хотілося говорити саме з Іриною, але просто звуки міста, його дихання були настільки тихими…
Але Ірина заговорила першою.
— Ти знаєш, там, на горі, сьогодні вирішується наше майбутнє, — сказала вона довірливо.
«Наше майбутнє?!» — повторив я подумки вслід за нею. Я знову був здивований тим, як легко вона промовила «наше». Та, втім, може, вона мала на увазі зовсім не те, про що я подумав. Може, «наше» — це майбутнє мешканців цього міста?! Та й справді, як це хтось на горі може вирішувати моє та її майбутнє?!
На небі проклюнулись перші яскраві зірки.
Звідкись зверху долинула музика. Захлинався ударник. Десь там, неподалік від готелю, працювала дискотека.
— Герої люблять танцювати, — подумав я.
— А що робитимеш, коли все вдасться й ти станеш постійним мешканцем? — запитала Ірина.
— Житиму… — усміхнувся я.
— Так, але що ти робитимеш?
— Ким я працюватиму?
— Так.
— Я не маю професії, — зізнався я. — Але, звичайно, навчуся чого-небудь. Почну, може, з офіціанта чи двірника, а там…
— Ну, це добре, що ти готовий до найгіршого, — промовила вона.
— Це гірше?! — я не повірив своїм вухам.
— А ти що, сумніваєшся в нашій перемозі?!
З власного досвіду я знав, як небезпечно сумніватися в «наших перемогах».
— Ні, не сумніваюся! — запевнив я Ірину.
І ми знову замовчали, слухаючи власні кроки, і далеке диско, і кроки людей, що проходили мимо.
Той вечір закінчився в моєму готельному номері, куди ми з Іриною прийшли близько півночі.
Піднімаючись наверх, я думав: «Тільки б Айвена не виявилося в номері!»
І справді, його не було.
— Зайди до мене завтра, я дам тобі ширмочку! — сказала Ірина, присівши на моє ліжко. — І вимкни світло!
У темряві, що знову наступила, я обійняв її, я притиснувся до неї щосили. Я не хотів її випускати.
— У нас одяг у пилюці, — прошепотіла вона. — У місті було дуже спекотно.
Я послабив обійми, і Ірина стягла з мене мою смішну футболку. Ми не спали всю ніч. Айвен так і не прийшов.
Я щогодини згадував її слова про «наше майбутнє» і вже дозволяв собі вигадувати приємніші для мене значення цього словосполучення.
— Ти як гадаєш, він живий?! — посеред ночі, після тривалої мовчанки, раптом запитала вона.
Я подумав про нього.
Я хотів би, щоб він виявився живий. Але тоді «наше майбутнє» знову міняло сенс. Я хотів би її втішити, але тоді вона ще більше думатиме про нього. А я ж не знав, що вона все ще думає про нього. А може, вона мала рацію, і він уже давно значиться в списках загиблих чи зниклих безвісти. Та якщо я скажу: «Гадаю, що він мертвий», — це тільки зміцнить її пам’ять…
— Не знаю… — прошепотів я.
Уранці, вже після світанку, я заснув, а коли прокинувся — Ірини не було. На своєму ліжку, лежачи одягнутим поверх ковдри, хропів Айвен.
Я встав, намагаючись не розбудити його. Одягнувся і вже підходив до дверей.
— Зажди! — спинив мене сонний голос сусіда.
Я оглянувся.
Опухлий від недосипання Айвен присів на своєму ліжку, протер очі. Потім знову глянув на мене.