Знову зі мною було щось не гаразд. Зародившись усередині, збудження зростало, наче я щойно випив п’ять горнят міцної кави. Я крутився з одного боку на інший, пробував лежати на животі — думав, що занурившись у подушку, зможу заспокоїтися, ба навіть задрімати. Та відразу ж нова хвиля роздратування підкочувала до горла, і вже на кінчику язика відчував я реальну гіркоту, а разом з нею охоплювала мене й інша гіркота, наближена до відчаю, гіркота від утрати друзів, від того, що й сам я вже був, здається, остаточно втрачений, гіркота від того, що й свобода моя, і любов, а якщо вже навіть і не любов, то вже дійсно — щира закоханість, виявилися такі короткочасні й ненадійні. Все минуло, лишилося за календарною рискою вчорашнього дня. І тільки я, залишивши все це в минулому, дивом перекочував у день сьогоднішній, уникнувши кулі. Банальна думка зразу ж запитала мене: а чи не краще було по-геройськи загинути, чи навіть не по-геройськи, а просто «по-людськи»? Стати невинною жертвою й лежати на чиїй-небудь совісті червоною плямою до кінця його днів?! І дивно, що не обурився я від цієї думки, не вимовив внутрішньо: «дурниці»! А знову повернувся, ліг на спину, покосився на вікно, в очікуванні вечора. Та надворі було світло і сонячно.
А він усе сидів за цим червоним столом і писав щось. Я бачив, як рука його плавно пересувалася від початку рядка до його кінця, а потім на початок нового рядка. Хто він такий? Письменник? Можливо… Скільки письменників творили під південним сонцем, насолоджуючись горами, морським бризом, засмаглими красунями. Може, й це один з них? Новий Хемінгуей? Чехов?..
Я вже відчував дрож від накопиченого в мені роздратування. Сів на ліжку, знову ліг, знову втупився у стелю. А вечір ніяк не наставав.
Я чомусь був твердо переконаний, що низькі зірки на нічному небі подіють на мене заспокійливо. Напевно, тому, що мав звичку легко засинати в будь-якій темноті, навіть якщо це було о третій годині дня і вікна були добре зашторені.
Та все ще було сонячно, і світло це різало очі.
Я знову занурив обличчя у подушку.
Я хотів спати, але моє тіло було настільки наелектризоване нервовою енергією, що візьми-но я в руку звичайну лампочку, вона б напевне загорілася.
Я вже не шкодував про свою поїздку на авеню Цісаря і, звісно, про подальше видирання нагору стежкою. У своєму сьогоднішньому стані я був сам винен.
А він потягнув із купки паперу ще один аркуш, відклавши списану сторінку в тоненький стосик ліворуч від себе. І знову писав, трохи нахилившись уперед, трохи нависаючи над папером. І раптом у кімнаті, двері й вікна якої виходили на терасу, запалили світло, й відразу стало жовтіше. Лише жовте світло залило терасу, і небо над нею стало гарніше, глибше та нижче.
Я лежав і вже не намагався забрати цю картину від моїх очей. Я був стомлений і безпорадний: мій жахливий стан перемагав мене. Але я все-таки лежав, зануривши обличчя в подушку і зціпивши зуби, мовчки спостерігав за спиною чоловіка, що пише.
Здається, це тривало вічність. Але наприкінці цієї вічності я розслабився й відчув, що наближається сон. Нерви ніби заспокоїлись, і я терпляче чекав тепла, яке зв’яже моє тіло і мою свідомість в один вузол. Але тепло не приходило. Тривав стан очікування тепла. Було воно, без сумніву, приємніше за попередній стан.
Та він усе ще писав і купка паперу ліворуч від нього росла, тоді як друга купка, та, що була праворуч, меншала.
Уперше в своєму житті я відчував наближення божевілля. Вперше я не міг нічого собі наказати, і, природно, нічого не міг робити. Я тільки лежав і чекав. І те, чого я дочекався, мене ще більше пригнітило.
Я не орієнтувався в часі й помітив тільки, що в чоловіка, який сидів до мене спиною, в цю мить закінчилися в ручці чорнило, і він, уставши з-за червоного стола, пішов з тераси.
Він пішов, а я почув раптом знизу, з вулиці цього міста, якийсь до болю знайомий звук. Навіть не один звук, а ціле зібрання звуків, яке створює немов атмосферу місця. Основним звуком у цьому зібранні було марширування кількох десятків пар похідних черевиків. Та решта складових наповнили мене спочатку панікою, а потім просто жахом.
Це була пісня. Якщо бути точнішим — похідний марш. Ця пісні мала вже багато років, народилася вона у 1967 році, і відтоді я її ненавидів, і коли я думав про неї, то також ненавидів і себе. Бо це була моя перша і єдина пісня. Бо вона так сподобалася моїм братам по зброї, що вони співали її щоразу, коли були у строю.
Я пам’ятав дуже добре свою невдалу спробу написати слова і музику гімну. Це була мука, і якби не російська дитяча пісенька, мені б не уникнути сорому. На відміну від гімну, цю пісню я написав за півгодини, і мені не довелося думати над нею жодної зайвої хвилини. Слова самі просилися на папір, ритм був відомий, мелодія сама народилася з інтонацій, з якими я читав сам собі цю пісню вперше, відразу після її написання.