Генерал повернув голову в бік буфету.
— Пане генерале, — долинув співучий голосок «балерини». — Ваша горілка ще не нагрілася до потрібного градуса.
— А до якого нагрілася? До непотрібного?! — генерал оглянувся на нас, немов перевіряв, чи оцінили ми його жарт.
Вацлав усміхався. Я підхопив його ініціативу.
— Тільки двадцять сім за Цельсієм, — виправдовувалася «балерина». — Ми ж її в холодильнику тримаємо.
— Та годі, неси! — махнув рукою генерал.
«Балерина» майже підлетіла до нашого столика з підносом на одній руці. Поставила на столик перед Казмо замовлену ним каву, чарку горілки, кусник «наполеону» на блюдечку.
— Ти диви! — усміхнувся подумки я, помітивши, що блюдечко було не одноразове, а із справжнього фарфору.
— Ти знаєш, чому я обожнюю «наполеон»?! — старий-генерал уп’ялився на Вацлава.
Вацлав смикнувся, наче готуючись до втечі, та потім узяв себе в руки й сказав:
— Багато літніх людей у Європі люблять солодке через нестачу цукру у крові…
Прозвучало переконливо й цілком науково.
— Що за дурниці?! — Казмо так широко розплющив очі, що мені здалося, вони от-от випадуть. — У моєму житті мені довелося якось спостерігати за одним майором, котрий вставляв собі щоранку штучне око. Інколи навіть доводилося допомагати йому втискати цю мерзотну пластмасову копію людського органу в порожню, змащену гігієнічним кремом очницю. Так ось цієї миті мені здалося, що Казмо просто збирався дати своїм порожнім очницям відпочити від штучних очей і саме тому розплющив очі до фізичної межі.
— Та я просто люблю цього полководця! — рявкнув він, неначе заздалегідь знаючи, що ми не оцінимо гідно цю любов.
Я понизав плечима й відразу ж зрозумів, що припустився помилки.
— Ти! — гаркнув генерал, дивлячись на мої завмерлі плечі. — Ти що, мене за маразматика маєш?!
— Аж ніяк! — перелякано дзявкнув я.
— Відставити! — скомандував генерал. — Тільки я тут маю право говорити по-військовому!
— Даруйте! — промовив я, згадавши про правила поведінки в цьому місті.
— Чорт з тобою! — раптом пом’якшав Казмо ізнову обернувся до Вацлава.
Вацлав дивився через скляну стінку на вулицю, де тим часом з маленьким рудим собачкою на шворці прогулювалась молода жінка. Її чорне, як смола, волосся було зібране в косичку, яка стирчала вгору. Під спортивним сірим костюмом вгадувалася нічогенька статура.
Генерал і собі повернув голову в той бік.
— Хм?! — загадково вимовив він, допив одним ковтком горілку, запив її, а якщо бути точнішим — закусив її кавовою гущею, що залишалася на дні його чашки і, не сказавши жодного слова, вийшов із-за столика.
Дівчина вже щезла з виду, тут же в її напрямі пройшов старий-генерал, а ще за хвилину на всю вулицю роздзявкотівся песик, аж раптом його дзявчання потонуло в добірній лайці, що загриміла теж на всю вулицю. Голос належав генералу Казмо. І Вацлав, і я розсміялися.
Повернувшись у готель, я виявив, що в мене з’явився сусід по кімнаті. Звали його Іваном, але він полюбляв, щоб його окликали: «Айвен». Був він типовим російським хлопцем: голубі очі, русяве волосся, товсті губи, густі брови, що сходилися над переніссям. Дізнавшись, що я прибув у це місто з Афганістану, він обійняв мене і тричі розцілував, назвавши при цьому «братиком»! Я був спантеличений. Але невдовзі він повідав мені, що свій подвиг здійснив в одній із країн Африки, виконуючи інтернаціональний обов’язок, і тому, мовляв, ми з ним можемо бути повністю відвертими один із одним. Гарненький привід бути відвертим! Потім він дістав зі своєї валізи військову польову форму, попрасував її і знову заховав. Усе це він робив, як мені здалося, тільки з розрахунку, що я побачу те, чим він дорожить. На ту мить він дорожив військовою формою, пістолетом ТТ й енциклопедичним довідником з птахів Африки угорською мовою. Щоправда, мало не забув принагідно згадати гарний бінокль, здається, ще потужніший, ніж бінокль на грудях у генерала Казмо. Я розповів Айвену-Івану про правила поведінки у цьому місті, на що він відповів: «Цю лабуду я вже прослухав!» Їй-богу, здається мені, що між цим російським героєм і генералом Казмо було щось спільне.
Потім, на знак дружби, Айвен витяг пляшку горілки з червоним перцем і одночасно ввімкнув у розетку дивний прилад, іменований у росіян «кип’ятильник». За допомогою цього приладу він за дві хвилини заварив дуже міцний чай. Спробував розлити його у пластмасові стаканчики, що стояли у ванній, але вони чомусь зм’якли й опустилися безформними кусочками пластика на стіл. Довелося витирати стіл рушником і ще раз вмикати в розетку «кип’ятильник». Друге заварювання чаю було вдаліше — Айвен використав вазу, викинувши з неї турботливо поставлені кимось свіжі троянди.