Слухаючи цю історію, я проникався дедалі більшою повагою до генерала і вже навіть подумки не ремствував на його гучний голос та інші не настільки приємні риси характеру. Так, переді мною сиділа справді велика особистість, і те, що ця особистість сама себе вважала великою, надавало їй ще більшої величі.
— Авжеж, я розумів, що виникнуть деякі тактичні труднощі, — продовжував генерал Казмо. — Але всі ці люди боролися за справедливість, за свої історичні права… Я наказав збудувати мені командний пункт на вершечку пагорба, в акурат посередині між позиціями двох армій. Мушу відзначити, що командний пункт будували рука в руку прусські та сербські військові інженери і ніякої взаємної зненависті в них я не помітив. Зв’язківці обох армій налагодили чудовий зв’язок, тож я міг керувати обома арміями, не виходячи з укріплення. О дев’ятнадцятій нуль-нуль я наказав хоробрим пруссакам почати підготовку до ранкової атаки на нижній табір сербів. Атаку призначив на п’яту годину ранку, та вже о пів на другу ночі чудово вишколена сербська розвідка донесла мені про те, що о п’ятій ранку пруссаки збираються атакувати сербські позиції. Я наказав сербам ретельно підготуватися до прусської атаки, зміцнити позиції, виставити чотири нові смуги загороджень. Через годину я отримав від прусської розвідки план нових сербських укріплень. Час атаки наближався, й мене охопив справжнісінький воїнський азарт! Скільки було крові! Серби та пруссаки гинули тисячами, але гинули сміливо, героїчно, адже обидві сторони змагалися за справедливість, кожен солдат гинув в ім’я своєї славної вітчизни. Битва тривала три дні. Обидві армії були настільки наполегливі, армії були просто чудові, і я не міг вибрати з них кращу, гіднішу перемоги, ніж інша. Це було просто неможливо…
— І чим це все закінчилося? — нетерпляче запитав я.
— Закінчилося? Закінчилося, можна сказати, випадково. Сербський снаряд влучив у склад динаміту, розташований у цьому сільці, за яке здебільшого всі й воювали. Від сільця нічого не залишилося. Мабуть, через те пруссаки та серби і вирішили припинити битву. Вцілілі офіцери та солдати потиснули руки своїм гідним супротивникам, і всі повернулися на свої позиції, а я — у Швейцарію. Я повернувся непереможним! Так, це була справжнісінька битва!!! Потім уже мене нагородили уряди обох країн. Від сербів я отримав орден Срібного орла, а від пруссаків — золотий хрест за відвагу…
Він замовкнув, і вдоволено спостерігав за застиглим виразом мого обличчя. Так, мушу зізнатися, розповідь дійсно справила на мене незабутнє враження. Відтанув я хвилини через три.
Генерал був задоволений собою.
Я помітив, що в кафе, крім нас, нікого більше немає.
За вікном мрячив дощ.
Долинув шепіт падаючої з неба води, і я відчув себе учасником тієї битви між сербами і пруссаками. І навіть дрож пройняв мою спину, настільки реально уявив я себе в брудних траншеях, пригнутого, змушеного поспіхом перебігати, наступаючи на поранених і вбитих бійців… Рука оніміла. Так зі мною вже бувало на одному з фронтів…
— Гей! Кави з горілкою і «наполеон»! — прокричав генерал у порожнечу збезлюднілого кафе.
— Секундочку! — відповів звідкись із надр приміщення писклявий жіночий голос.
— Дякую за розповідь, — я підвівся з-за столу, намагаючись у такий спосіб ввічливо відкланятися.
— Що за поспіх?! — запитав генерал.
— Мені задушно, пройдуся трошки… — відповів я і, відчуваючи, що мій відхід не дуже засмутить старого, розвернувся й пішов до виходу.
Мокра бруківка тьмяно поблискувала. На фарбованих стінах будинків вимальовувалися патьоки води. Легкий вітерець висушував листя на деревах, струшуючи з них краплі. Я йшов не поспішаючи. Йшов до моря, як до найближчої людини, котрій я міг сказати все, міг відкрити свою душу та свої сумніви.
Набережна була безлюдна. Море — спокійне. Хвиля, не більша від кімнатного песика на зріст, мирно лизала піщаний берег. На відстані однієї-двох миль від берега сонце, пробившись крізь ослаблі хмари, запускало в море своє проміння.
Я озирнувся на місто, на дві гори, котрі підтискали його до моря. На вершинах обох гір щосили старався вітер, зовсім невідчутний тут — він перепихав через кам’яні хребти полегшені після дощу хмари. «Давай-давай! — підбадьорив я його подумки. — Нам тут не потрібен дощ».
А місто, побачивши відсутність дощу, стало потроху оживати. На вуличках з’явилися люди. Долинув до мене чийсь сміх. Ще кілька хвилин — і моя самотність розчиниться у звуках ніг, які зачалапають мокрою бруківкою, в різномовній балаканині, у співі птахів і криках чайок.