Сонячний промінь увійшов у самісіньку середину міста.
На іншому кінці набережної я побачив дівчину, котра повільно йшла мені назустріч з маленьким рудим песиком на шворці. Чорне волосся зібране в косичку, що стирчала догори. Я вже бачив її. Бачив двічі.
Я відійшов від води і теж пішов неспішно їй назустріч. Мені здається, що вона не буде проти того, щоб усміхнутися мені у відповідь на мою усмішку. В неї овальне східне обличчя й очі, форму яких називають мигдальною.
До нашої зустрічі залишилося метрів двадцять, але в цей час вона повернула у вуличку, що дерлася назад у верхнє місто.
Набережна знову безлюдна.
Місто накрите сонячним світлом.
Я сів на все ще мокру лаву і заплющив очі.
І згадав той єдиний випадок, коли одна з війн скінчилася при мені, буквально в моїй присутності. Це було в Південній Азії. Окопи, які ми поглиблювали перед останньою атакою противника, були наполовину заповнені брудною водою.
Між нами та супротивником було величезне поле, практично без рослинності. Вже два чи три місяці йшла позиційна війна із кволими спробами атак, внаслідок чого на полі залишалося лежати багато вбитих і поранених. Ні тих, ні тих не підбирали. Поранені інколи намагалися доповзти до своїх, але «свої» не поспішали до них на допомогу, і я не пригадую жодного випадку з нашого боку окопів, щоб хоч один поранений добрався. І раптом несподівано прийшла звістка про те, що війна закінчена. Ніхто, як я зрозумів, у це не повірив, аж тут усі звернули увагу на окопи противника, точніше, на те, що противники повилізали з окопів і, не боячись прицільного вогню, ходили, курили, щось кричали. Цього вистачило солдатам, щоб і собі вилізти з брудної рідоти, в котрій вони просиділи кілька місяців, і розім’яти затерплі, у виразках, ноги. Через деякий час я почув гуркіт мотора й одразу ж з боку тилу під’їхав танк, потім поряд із ним зупинилася вантажівка з причепом. У кузові вантажівки сиділи жінки, а на причепі були навалені якісь інструменти. Вже пізніше я зрозумів, що на позиції привезли бригаду сусідньої сільгоспферми. Солдати оточили жінок, сміючись, весело говорили про щось, а потім почали стягувати з причепа те, що виявилося плугами для глибокої оранки. Два з них причепили до танка. На паливні баки танка залізли дві дівчини-селянки з кошиками, плетеними з рисової соломи. Танк загарчав та рушив з місця. Плуги врилися на всю глибину ножів, і земля відвалювалась набік довжелезною відрізаною скибою, а дівчата, набираючи пригорщі якогось насіння, кидали його в уже розверсту твердь. Ошелешений я стояв, усе ще стискаючи в руці лопату — в тій армії мені не довірили зброї — і раптом до моєї тями дійшло, що зараз розорюється те саме поле битви, на якому лежать сотні загиблих, а серед них, може, хтось ще живий, жадаючи допомоги. Я вдивився й не повірив своїм очам — танк їхав просто, не намагаючись об’їжджати трупи, що лежали на його шляху. Все переорювалося, відрізані скиби землі підживлялися кров’ю. Дівчата, які залишилися стояти біля вантажівок, заспівали пісню. Солдати її підхопили. Я не сподівався почути таких веселих голосів. А танк був уже на середині поля. Гуркіт його двигуна заглушався піснею. З боку окопів колишнього противника хтось махав якоюсь ганчіркою, начепленою на кийок — вітали танк!?
До мене підійшов низькорослий офіцер, зі спини — хлопчисько років на тринадцять. Поплескав мене по плечу, жестом запропонував підійти до краю поля. Потім нахилився, взяв у долоню шматок чорної масної землі, розім’яв її, понюхав і з помітним задоволенням показав мені. Потім акуратно опустив земляну грудку на місце і зробив широкий жест рукою, показуючи, мабуть, що я — вільний.
Танк тепер їхав назустріч. Солдати поскидали гімнастерки й вовтузилися з другим причіпним плугом.
Біля вантажівки зупинилося ще два танки.
Мені страшенно захотілось поголитися: моя безладна борода подразнювала шкіру. Сяяло сонце. У небі кружляв великий птах. Кружляв над полем. Я дивився на цього птаха й намагався про все забути.
Та, як на зло, важкі багатошарові спогади опускалися переді мною, і не було в цих спогадах нічого доброго, нічого радісного.
Промайнуло ще одне поле битви, бачене мною на Близькому Сході. Пам’ять нав’язувала мені порівняння.
На тому полі серед десятків загиблих ми шукали за фотографією одну людину. Я не знаю, навіщо палестинцям так потрібен був її труп.
І ще я щойно помітив, що постійно в моїй свідомості, у спогадах я сам фігурую як частка якогось «ми». Але ж не був я ніколи добровільно такою часткою. Я завжди хотів залишатися одиницею.
А над полем уже кружляло кілька великих птахів. І три танки, тужачись, різали землю.