«Ну, от! — думаю. — Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
— Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому, — делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється:
— Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк... О! Є і пани такі ж самі...
— Да! — зітхає багажний. — Всякие, значит, народм... Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги
на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як
навмисне, нема. Плюнув я.
— Чи нема, — кажу, — хоч у вас злота, Даниле Івановичу?
— Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувать хотів... Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?
— Злота, злота.
— А наш брат галушка мовчить... Та чухається... А ка-цапня хазяйнує собі... Культуру свою...
— Барин! Мне некогда... Идтить нада, второй зво-нок, — несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.
— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
— Я, барин, человек занятой... Позвольте за труд... Мне некогда политикой заниматься...
— Ні, стій! Я тебе не про політику.
— Данило Івановичу, — умішуюсь я, — бог з ним, пошукайте злота.
— Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
«Ах, ти ж боже мій! — думаю. — Знов скандал буде».
— Данило Івановичу! — благаю вже. — Та пустіть чоловіка.
— Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?
Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:
— Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.
Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зник«-є.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую — чийсь знайомий голос вигукує:
— Україна спасла Росію!
Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди — словом, чисте народне зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «Революція, резолюція, конституція, інтелігенція!» Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш:
«Убито стільки-то», «Поранено стільки-то». Або: «Конфіскувать землю без викупу!» — «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумать, що, може, кому од таких слів — чи з викупом, чи без викупу — серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба, — каже, — по закону робить: як усім, так і панам, не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой жінко! Казав я: «Продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Ну, да, здається, дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут, у вагоні, говорилося.
— Україна спасла Росію! — кричить мій Недоторканий.
— Почему же Украйна? — питає його якийсь білявий студент.
— Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.
Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.
— Извините, — каже студент. — Вы ошибаетесь. «Ага! — думаю. — Найшовсь-таки благоразумний чоловік». І що ж би ти думала?
— Извините, — каже, — революционные действия бы-вали в России еще раньше полтавских беспорядков. Если уж говорить о спасений, то спасла Россию толь-ко интеллигенция й народ.
«Оце так!» — думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:
— Вот именно, если уж хотите, то ваша интеллигенция очень й очень слабо подняла знамя революции. Да, да! Она только сумела пойти (да й то ковыляя) за тем знаменем, которое поднял пролетариат. Я, конечно, говорю не об интеллигентных рабочих, а о буржуазной интеллигенции. Она, как й везде й всякая буржуазия, сейчас же изменила делу свободы.
Панна аж сіла на своїй полиці і подушку навіть одклала набік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтелігенція», а та: «пролетаріат»! На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.
«Ну, — думаю, — аж тут мені каюк: заарештують».
Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там, так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна — це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на його дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що от той балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одібрати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? Аякже! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що, мабуть, Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно, чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторка-яий перебива їх і суворо так питає:
— Ну, добре. А що ви скажете про Україну? Ті спершу й не зрозуміли.
— То єсть, что «про Украйну»? — питає хтось.
— Та от, Польщі автономія, а Україні?
— Может быть, со временем й Украйна будет автономна.
— Та-ак? — саркастично посміхається Недоторканий. — Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо...
— А вы разве против зтого? — питає білявий студент.
Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:
— Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!
Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріат» короткі фрази.
— Вибачайте... — звертається він до Недоторканого по-українському.
Той зразу пом'якшав, зачувши рідну мову.
— Вибачайте... Ви це про кого кажете: «Ми не потребуємо автономії»!
— Про нас, про всіх українців!
— Вибачайте, — посміхається студент, — я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може, потрібна самостійність України, але українському пролетаріатові вона зовсім не потрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.
Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить:
— Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?
— Над нами панує бюрократія, — каже студент, — і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.
Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти, значить, сердиться:
— І це говорить українець? Ви — українець? У кацапській сорочці?!
— Українець.
— Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви...
— Чого ж ви лаєтесь? — похмурившись, питає студент. — Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець який-небудь...