Отже, леді Мак Кен здивували не стільки ноги, як голова, міцно посаджена на тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроці оберталась не менш як на дев’яносто градусів. І де це вона читала, що ведмеді отак із боку на бік мордою крутять, коли їх цькують собаками? Не інакше, як у містера Уолпола.
Леді Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо і через ноги, не менш давні й недужі, але зараз вона з кожним кроком бачила всі ці рухи дедалі ясніше. Бо як леді Мак Кен, так і Уот рухалися в один бік.
Леді Мак Кен, вірна дочка своїх войовничих католицьких предків, була не з лякливих, але вона обачно спинилася і, опершися на парасольку, чекала, поки відстань між ними збільшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечній відстані від цього дивного, цибатого опудала, поки не дійшла до воріт свого дому. Тут, вірна духові своїх давніх предків лицарів, вона підняла каменюку і з усієї сили, яка у хвилини гніву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь, що завжди був поблажливий до місцевих Мак Кенів, і зараз водив її рукою, бо камінь таки поцілив у капелюх Уота і, перш ніж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обійшлося без провидіння, бо варто було каменюці влучити в його вухо або у потилицю (це зовсім близько), тоді б він мав відкриту рану, яка ніколи-ніколи б не закрилася, бо Уотова шкіра погано загоювалася через нестачу якихось речовин у крові. Минуло п’ять-шість років, а з його правого боку все ще виднілася гноївка травматичного походження, дарма що він день і ніч бинтував її перед люстром.
Якщо не брати до уваги того, що він зразу ж поставив свої валізи на землю, підняв капелюх, нап’яв його собі на голову, взявся знов за валізи і після кількох фальстартів пошкандибав далі, Уот, вірний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресії так, наче то було стихійне лихо. Ото найліпше, упевнився він, якщо вже таке діло, непомітно витерти кров червоним носовичком, який він завжди мав у кишені, підняти те, що випало, і якомога скоріше чесати далі дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подібний підхід від постійного вжитку став частиною його натури і геть витіснив з неї почуття образи, тому, приміром, коли йому плювали в очі, то він обурювався не більше, ніж якби луснула ліва підтяжка або якби фугасний снаряд влучив йому в задній прохід.
Але не встиг він одійти далеко, як, відчувши слабкість, зійшов зі шляху і сів на бічну стежку, яка вела на горб, що рясно поріс бур’яном. При цьому він знав, що підвестися буде ой як нелегко, хоча й необхідно, щоби йти далі, що теж украй необхідно. Але кволість, що так допіру його виссала, все не спадала, і він, не маючи змоги їй опиратися, кинув валізи, вмостився край стежки, підібгав коліна, поклав на них руки, поверх рук — голову, а капелюх тим часом з’їхав на саме вухо. В такі моменти різні частини тіла раптом добрішають одна до одної. Втім, ця постава в умовах нічної свіжості не була здатна довго його задовольняти, і він незабаром простягнувся так, що одна його половина перебувала на стежці, а друга сягала дороги. Своєю потилицею і аж бозна-де розкинутими долонями він відчував прохолоду вологого придорожнього зілля. Так він лежав деякий час, прислухався до нічних звуків, що линули з живоплоту позад нього та з іншого, ще дальшого живоплоту, і тішився з цих та подібних до них звуків. Ці звуки серед ясної ночі утворювали собаки, напинаючи свої ланцюги, видобували їх кажани своїми крильцятами, і дебеле денне птаство, умощуючись на ночівлю, і листя, що так і не знає спокою, доки його не зірве вітер і не пожбурить на холодну землю гнити, і всяке дихання, котре не знає спокою взагалі. Але й цю поставу Уот через деякий час мусив таки змінити, через те, зокрема, що відчув, як місяць став лити на нього своє бліде світло, немов то був не Уот, а якісь бур’яни. Річ у тім, що із двох речей, які Уот недолюблював, першою був місяць, а другою — сонце. І от, насунувши на самі вуха свого капелюха, він потягнувся за валізами, але скотився в баюру, розлігся там долілиць і щез там серед гінких самосійних трав — наперстянок, ісопа, красуні-кропиви, цибатого і сердитого болиголова та інших квітучих приканавних бур’янів. І саме до нього, отак розпростертого по землі, раптом ясно й чисто прилинули здалека, десь іззовні, так, не інакше, як саме іззовні, рівно-дзвінкі голоси єдиного мішаного хору[3].
3
Що ж то була, можете запитати ви, за похоронна пісня така? Яка в неї музика? Чи принаймні про що там, цікаво, співало сопрано?