У цьому було щось таке, чого Уотові, знову ж таки, не збагнути ніколи, якби він пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І річ не в тім, що подібне знання могло стати йому у пригоді, або зашкодити, або втішити, або боляче вразити, та де там. Все ж йому робилося ніяково, коли він мізкував про всі ці маленькі зміни у декораціях, про дрібні набутки і втрати, про те, що з’явилося і що зникло, про світло, яке то дають, то забирають, про всі ці марні й короткочасні дари, ніяково й дуже дивно міркувати про всю ту дрібноту, яка супроводжує всякі людські появи, перебування, виходи, дивно і ніяково, та й проживи він хоч двісті років, все одно не збагнув би ні крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як і коли з’являється, що від того міняється, скільки воно триває, як поводиться, як виглядає порівняно з іншими, як і коли ті інші з’явилися, як виглядали порівняно з тим, що було до того, до того, як усі вони прийшли до того, як усі вони пішли.
На чоловікові був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уотові здалося, що він зроду не бачив гарнішого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якій чоловік ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося і западало, у тих, очевидно, місцях, де сіпалися вказівний і великий палець, котрі стискалися, мов кусачки.
Чоловік ретельно обдивився Уота і вийшов, нічого не пояснивши. Тоді Уот, щоб не сидіти без діла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всі жаринки, які були в каміні, згасли і не червоніли, не жевріли навіть у темряві.
Залишившись на самоті і без певного діла, Уот поліз пальцем у ніс спочатку в одну ніздрю, тоді в другу. Але цієї ночі він не знайшов там нічого.
Невдовзі знову зайшов той чоловік і став перед Уотом. Він був одягнений так, наче зібрався в дорогу, і тримав палицю. На голові його, проте, не було капелюха, а в руці не було валізи.
Перш ніж піти, він виголосив таку маленьку промову:
Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах — порожнеча, підозра, втома! Новенький прибув! Скінчилася нічна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пітьмі, тепер весь він — у його голові, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки він тут сидить у червоному світлі, у носі длубається, на світанок чекає. Світанок! Сонце! Світло! Е-ге-ге! Довгі блакитні дні для його голови, його поперека, і маленькі стежки для його ніг, і все світло світу, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослі мохом стежки розтинають траву, на них, мов кістки, валяються висохлі корінці, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квіти, плоди звисають, весь Божий день білі виснажені метелики і пташки сновигають, щомиті міняючи траєкторію, поспішають до своїх схованок. І всі ці звуки, які нічого не означають. Потім нічний відпочинок у затишній хаті, ні доріг тобі, ні вулиць, лежиш, розчахнув вікно і дивишся, це — твій притулок, тихі звуки сюди долітають, але вони не вимагають нічого й нічого не визначають, нічого не пояснюють, не пропонують нічого, і ніч, така коротенька, але необхідна, невдовзі кінчається, небо знову блакитнішає над усіма потайними місцинками, де ніхто не ходить, потайними місцинками, що на очах міняються, але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собі, місця як місця, де щось відбувається, незалежно від того, є ми там чи нас там немає, а воно там собі відбувається, є, існує, щось настільки легке, світло-прозоре та вільне, що здається, ніби його немає. Але я відчуваю його знову і знову, хоча стільки часу минуло, тут і отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось підвів обличчя й дарує його тобі, щира довіра, невинність, одвертість, і, разом з тим, офірує тобі і землю стару твою, острахи й неміч, для того, щоб зняти їх з тебе і все простити. Е-ге-ге! А раніше хіба я цього не відчував? Так, але на підставі чого? Мене вже нічого не здивує. Все простили, і все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шість, п’ять, чотири години, і знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже він прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усі давні шляхи, всі ці старі кручені сходи, де ти спотикався на кожному повороті, хапався за поручні, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрізати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повіками, потім блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно зачинилося і скінчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловік середнього віку, що визирає, коли вже займеться перший його світанок. Бо він, безумовно, ще не дослідив приміщення. Він сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так він узяв і знайшов потрібну місцевість і потрібні ворота, а знайшовши ворота, знайшов і двері, а знайшовши двері, узяв і зайшов у них. Все одно він задоволений. Ні. Не будемо перебільшувати. Йому досить приємно. Бо він знає, знає, нарешті, що це й є те саме місце. Крім того, він знає, нарешті, що і є тим самим чоловіком. В іншому місці він не був би тим самим чоловіком, і для іншого чоловіка, авжеж, для іншого чоловіка це місце було б чуже. Але позаяк саме він став тим самим чоловіком і місце це стало тим самим місцем, то все, значить, збіглося достеменно. І він це знає. Ні. Не будемо гарячкувати. Він відчуває це. Перед нами — неспростовні ознаки передчуття гармонії, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, і все, що існує поза ним, стане часткою його самого, довколишні квіти зацвітуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всі земні стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всі звуки — музикою. Тобто тоді він опиниться, так би мовити, усередині, після стількох років тупцяння десь на задвір’ї. Ці перші враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке відчуття безпеки! Та й хто б не повірив цим враженням, хіба природа не дивує нас своєю безмежною лагідністю? А людина, чим вона гірша за природу? Нічим. А як у новому, яскравому світлі істини перед нами вилискують наші колишні гріхи та страждання, і ми починаємо розуміти, що то все були необхідні, перехідні етапи, без яких нам не відкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навіть з лишком. Бо осьо він прийшов. Він навіть позбувся лихих передчуттів, наважився скинути капелюха й поставити на підлогу валізи. Уявіть собі! Знімає свій капелюх, забуває про лихі передчуття, розстібає ґудзики піджака і весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радісно бути самим собою, немов тазок, який підсовують до п’яниці дбайливі руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому-то й уся пікантність. Протинявшися весь свій вік і зазнавши як муки тепленького байдикування, так і тягаря під’яремної праці, він, нарешті, опиняється в ситуації, коли повне неробство вважається справою вельми моральною і важливою. Ну то й що ж відбувається? Вперше, відколи він з мукою і огидою ссав свою матір, йому даються конкретні, прості й розумні завдання. Чого ще бажати? Все одно ані обурення, ані смуток ніколи не гнітять його більше трьох-чотирьох місяців. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку він має виконати, роботи на диво безплідної й марної, і тому, що тепер йому ясно: він тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим і в першу чергу на себе самого, і може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як і обставини можуть на нього ніяк не зважати, як воно і є насправді. Його затверділий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути і м’яко зійшов нанівець, ставши черговим доказом славнозвісної аксіоми, згідно з якою добре все, що десь робиться, або принаймні все воно робиться на краще. Те ж саме відбувається і з його обуренням, і от уже, задоволений та спокійний, він чесно порається на кухні, спокійно і задоволено чистить картоплю, вичищає нічний горщик, задоволено і спокійно позирає на все, і на нього всі позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли він каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогодні? Річ не в тім, що він почувається якось не так, навпаки, він проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Він почувається нормальніше, ніж будь-коли, і питає себе, чи, бува, він трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле), той самий день, коли чорна тінь від того, що скоїлося, штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика, вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вівторок, удень, у жовтні місяці, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворі, сидів на ґанку, дивився на стіну, освітлену сонцем. Сидів я тоді на осонні, і стіна була на осонні. І я (хіба це не ясно) теж був сонцем, стіною, ґанком, подвір’ям, і осінню, й дниною, попри