по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно зачинилося і скінчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловік середнього віку, що визирає, коли вже займеться перший його світанок. Бо він, безумовно, ще не дослідив приміщення. Він сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так він узяв і знайшов потрібну місцевість і потрібні ворота, а знайшовши ворота, знайшов і двері, а знайшовши двері, узяв і зайшов у них. Все одно він задоволений. Ні. Не будемо перебільшувати. Йому досить приємно. Бо він знає, знає, нарешті, що це й є те саме місце. Крім того, він знає, нарешті, що і є тим самим чоловіком. В іншому місці він не був би тим самим чоловіком, і для іншого чоловіка, авжеж, для іншого чоловіка це місце було б чуже. Але позаяк саме він став тим самим чоловіком і місце це стало тим самим місцем, то все, значить, збіглося достеменно. І він це знає. Ні. Не будемо гарячкувати. Він відчуває це. Перед нами — неспростовні ознаки передчуття гармонії, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, і все, що існує поза ним, стане часткою його самого, довколишні квіти зацвітуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всі земні стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всі звуки — музикою. Тобто тоді він опиниться, так би мовити, усередині, після стількох років тупцяння десь на задвір’ї. Ці перші враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке відчуття безпеки! Та й хто б не повірив цим враженням, хіба природа не дивує нас своєю безмежною лагідністю? А людина, чим вона гірша за природу? Нічим. А як у новому, яскравому світлі істини перед нами вилискують наші колишні гріхи та страждання, і ми починаємо розуміти, що то все були необхідні, перехідні етапи, без яких нам не відкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навіть з лишком. Бо осьо він прийшов. Він навіть позбувся лихих передчуттів, наважився скинути капелюха й поставити на підлогу валізи. Уявіть собі! Знімає свій капелюх, забуває про лихі передчуття, розстібає ґудзики піджака і весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радісно бути самим собою, немов тазок, який підсовують до п’яниці дбайливі руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому-то й уся пікантність. Протинявшися весь свій вік і зазнавши як муки тепленького байдикування, так і тягаря під’яремної праці, він, нарешті, опиняється в ситуації, коли повне неробство вважається справою вельми моральною і важливою. Ну то й що ж відбувається? Вперше, відколи він з мукою і огидою ссав свою матір, йому даються конкретні, прості й розумні завдання. Чого ще бажати? Все одно ані обурення, ані смуток ніколи не гнітять його більше трьох-чотирьох місяців. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку він має виконати, роботи на диво безплідної й марної, і тому, що тепер йому ясно: він тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим і в першу чергу на себе самого, і може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як і обставини можуть на нього ніяк не зважати, як воно і є насправді. Його затверділий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути і м’яко зійшов нанівець, ставши черговим доказом славнозвісної аксіоми, згідно з якою добре все, що десь робиться, або принаймні все воно робиться на краще. Те ж саме відбувається і з його обуренням, і от уже, задоволений та спокійний, він чесно порається на кухні, спокійно і задоволено чистить картоплю, вичищає нічний горщик, задоволено і спокійно позирає на все, і на нього всі позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли він каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогодні? Річ не в тім, що він почувається якось не так, навпаки, він проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Він почувається нормальніше, ніж будь-коли, і питає себе, чи, бува, він трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле), той самий день, коли чорна тінь від того, що скоїлося, штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика, вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вівторок, удень, у жовтні місяці, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворі, сидів на ґанку, дивився на стіну, освітлену сонцем. Сидів я тоді на осонні, і стіна була на осонні. І я (хіба це не ясно) теж був сонцем, стіною, ґанком, подвір’ям, і осінню, й дниною, попри все інше, звичайно. Сидіти отак, сам по собі, сам у собі, коли всі обставини збіглися так сприятливо, це, я гадаю, багато хто зі мною погодиться, є не найгірший, а може, й найкращий спосіб згаяти час. Отак попихкуючи своєю широкою і пласкою носогрійкою, я відчував, як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелікан. Від радості? Ба ні, не обов’язково. Від переміни, про яку мови тут ще не було. Він, той предмет, який мав от-от змінитися, був, лежав, не клятий, не м’ятий, немов дівоча перетинка, десь посередині між мною і призабутими жахами радості. Але годі про мої груди. Подивіться на них зараз — ет! розтрисучі ґудзики! не піддаються! — пласкі — ну, нарешті! — пласкі та порожні, мов бубон. Бачили? Чули? Ні? Не має значення. Так про що це я? Переміна. В чому ж вона полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був собі, теплий, яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стіну, аж раптом десь щось таке маленьке, таке маніпусеньке — шасть! — і зрушило. Ш-Ш-ШУСТЬ — і край! Я ясно висловлююся? Уявіть собі височенну гору піску, сто метрів заввишки, яка бовваніє між соснами і океаном, тепер уявіть собі теплу темну ніч, і ніхто не дивиться, ніхто не слухає, а маленькі мішечки по два-три мільйони піщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками, тоді стоп! — зупиняються, всі гуртом, без жодного винятку, от і все на цю ніч, а може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з моря повіє вітрець, розкидає їх у різні боки, а то й перехожий, який рознесе їх ногами, хоча це малоймовірно. Подібне зрушення я й відчув серед білого дня, того вівторка, коли мільйони дрібних речовинок знялися гуртом зі свого старого місця і перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вільно робити таке. І я абсолютно певен, що, крім мене, жодна жива душа про ті речовинки і гадки не має. Але робити з того висновок, що вся ця подія мала походження суто внутрішнє, я гадаю, не можна. Бо моя, так би мовити, персональна система була на той час така безмежна, що провести межу між світом внутрішнім і світом зовнішнім дуже й дуже складно. Все, що там відбувалося, відбувалося усередині і водночас назовні. Я ясно висловлююся? Я, гадаю це й так зрозуміло, не бачив того, що відбувалося, і не чув, а сприймав усе за допомогою відчуття, настільки естетично витонченого, що порівняно з ним те, що зазнав чоловік під час вікопомного лісабонського землетрусу, коли його завалило живцем під уламками, здасться нам грубою, штучною і недолугою схемою пізнання дійсності. Сонце, яке світило на стіну, бо в ту мить я дивився саме на освітлену сонцем стіну, зазнало миттєвої і, не побоюся цього слова, радикальної зміни. Це були те саме сонце і та сама стіна, але не настільки, щоб не можна було ту різницю відкинути і, разом з тим, їх наче хто підмінив, через що я й відчув, ніби мене якось непомітно турнули на якесь інше подвір’я, у іншу пору року, до невідомого краю. У той самий час моя добра стара люлька, бо не банан же я смоктав, раптом здалася мені шматком якоїсь бридоти, і я витягнув її з рота, щоб перевірити, чи не термометр це, бува, чи не кляп гамівний для епілептика. А мої груди, з яких мало що не пір’я росло, не гірше, ніж у тих, що літають, груди мої запали й угнулися, і якби їх побачив мій любий географ, то він порівняв би їх із западиною у Кресі. Річ у тім, що моя груднина завжди торкалася хребта. Але в чому саме полягала та зміна? Що змінилося і яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що виникло відчуття зміни, зміни аж ніяк не кількісної. Йшлося про саме існування драбини: Не лісь по трапині, Айфоре, я саправ її. Відбулася, і я радий про це сповістити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на Дафну. Звідки взялося, туди й повернулося. Так само, як і чоловік, що знайшов те, чого прагнув (шукав жінку, приміром, або друга), втрачає їх або усвідомлює вартість свого надбання. І все ж безглуздо не прагнути, не шукати, бо коли припиняються пошуки, починаються знахідки, а коли мерхне бажання, життя починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не знудить, потім блювотою, доки ви її не виблюєте, а тоді й щойно виблюваним, аж поки ви все це та й возлюбите. Ненажера без шеляга у кишені, п’яниця, закинутий до пустелі, бахур, що скніє в тюрмі, — їм усім пощастило. Вперед за голодом, спрагою, хіттю, знову і знову, щодня, і завжди даремно, навздогін за недоспожитим їдлом, недопитим бухлом, недоцілованими хвойдами — ось вам, маєте, а ближче цього нам не підступитися — ні до щастя, ні до входу в інше життя, ні до саду. І це є натяк, тепер ви знаєте, чого воно все варте. Але звідки взялося відчуття того, що зміна ця є аж ніяк не кількісною? З чим, із якою реальністю все це пов’язано? І які такі сили спричинили цю зміну? Ось вам питання, відштовхуючи