Еге-ге! Чули? Прекрасно. Еге-ге! Біс із ним! Еге-ге! Так от. Еге-ге! Еге-ге! Еге-ге! Мій сміх, містере..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мій сміх, містере Уот. Ім’я забув. Так. З усіх типів сміху, котрі, якщо роздивитися, не є сміхом, а лише способами завивання, лише три, на мою думку, варті нашої уваги. Я маю на увазі гіркий сміх, нещирий та сміх безрадісний. Такий розподіл відповідає етапам послідовного, так би мовити, послідовного… Послі… довного розпущення людського усвідомлення того чи іншого явища, і перехід від одного типу сміху до іншого є, по суті, переходом від меншого до більшого, від нижчого до вищого, від зовнішнього до внутрішнього, від необробленого до витонченого, від субстанції до форми. Сміх, який нині зветься безрадісним, був колись нещирий, а ще до того — гіркий. А гіркий сміх чим був? Сльозами, містере Уот, сльозами. Але годі про це, містере Уот, не будемо гаяти наш час. Не будемо. Так про що ми..? Гіркий, нещирий і цей — еге-ге! Еге-ге! — безрадісний. Гіркий сміх сміється з того, що не є добрим, то є сміх етичний. Нещирий сміх сміється з того, що не є правдивим, то є сміх інтелектуальний. Недобре! Неправдиве! Ну-ну. А безрадісний сміх — то є сміх діаноетичний, з замахом і в саму пику — еге-ге — отак. То всім сміхам сміх, сміх, що сміється зі сміху, акт споглядання і визнання жарту найвищого ґатунку, одне слово, сміх, що сміється — всі чують? — з людського нещастя. Я особисто шкодую за всім. Геть за всім на світі. Немає такого слова чи… Але я вже, здається, про це казав. Казав чи ні? Тоді дозвольте розповісти вам про своє теперішнє почуття, що так близько нагадує почуття суму, так близько, що я їх не розрізняю. Не розрізняю. Варто мені подумати, що от і прийшла моя остання земна година в будинку містера Нота, де я провів так багато годин, так багато щасливих годин, так багато нещасних годин і — що найголовніше — так багато годин, які не були ні щасливими, ні нещасливими, і що, перше ніж півень запіє або не пізніше, як він запіє і змовкне, мої стомлені ніжки мусять напружитися і понести мене, мій добряче стомлений тулуб і неймовірно стомлену, виснажену до знемоги голову геть, далеко від цієї держави, цієї місцевості, де так довго буяли мої сподівання, понести притьмом, якомога швидше мій пухкенький задок і гладеньке черевце, мої запалі груди, мою маленьку, лисувату, м’ясисту голівку, яка теліпається, неначе ось-ось відірветься, все хутчіш і хутчіш розтинаючи сіре повітря, понести далі та далі у будь-якому з трьохсот шістдесяти напрямків, якими може податися будь-який відчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров’ї чоловік, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар’єру це не впливає (нічого не дається нам легко), скоріше за все я палаю бажанням перетворитися на кам’яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горі на радість усім прийдешнім поколінням, для того, щоб коні, корови, вівці та кози могли підійти і почухатися, щоб собакам і людям було де вилити трошки зайвої рідини, щоб розумники мали про що міркувати, щоб невдахам було де шкрябати політичні гасла і нецензурні слова, щоб закохані викарбовували там серця, і свої імена, і дату, і щоб вряди-годи чоловік самотній, такий, як я, прийшов би сюди, посидів, оперся спиною на постамент і закуняв на осонні, якщо тоді буде сонячно. Ось через що я й відчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є і буде зі мною, бо дрібні клопоти і халепи інших людей у цей проміжок часу не турбують мою голову, котра чується так, ніби ось-ось впаде і покотиться, а людина інтелектуальна, тобто мого — еге-ге! — замісу, сприймає подібне чуття дуже болісно, так само, як і сибарит, коли йому здається, ніби його геніталії падають і десь котяться, і так далі, для різних типів чоловіків знайдуться різні приклади. Так сукупність подібних моментів змінює час, так сукупність ваших моментів і моїх моментів міняє настільки, що ми, колишні, тих часів, коли ці моменти лише — тік-так! Тік-так! починалися, і нинішні, то є зовсім різні люди. Все це ми усвідомлюємо, як і те, в чому саме полягає різниця, в тому, що ви помудрішали, але не посмутнішали, а от я посмутнішав, але не помудрішав, бо мудрість іде вкупі з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток — це є те, що впродовж усього життя крапає і накопичується в тобі, мов поштові марки в альбомі колекціонера, що їм не роби, хіба ж ні? І коли якийсь чоловік стає замість іншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого він збирається замінити, хоча водночас не викликає сумніву і те, що, з іншого боку, всесвіт не обов’язково є чимось правдивим, чи вірним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє місце займає новенький, скоріше за все байдуже, хто буде після нього. Це цікаве співвідношення, на превеликий жаль, витікає із попередньої загальновизнаної домовленості. Візьмімо, для прикладу, випадок із хатніми покоївками, які спочатку заповзають, а тоді їх звідти витурюють геть (я тут згадую хатніх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумієте, на що я натякаю), одну із яких витурили, перш ніж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали ніякої змоги здибатися ні в транспорті, ні на шляху до чи від трамвайної чи автобусної зупинки, залізничної станції, зупинки таксі, в барі або вздовж каналу. Припустимо, першу із цих двох жінок звали Мері, а другу — Енн, або ще краще, першу — Енн, другу — Мері, і хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої істоти сам факт існування хатньої покоївки по дорозі до хати чи до покоїв або по дорозі з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв просто не вкладається в голову. І оця третя особа, від існування якої залежить існування Енн та Мері, і чиє існування, у свою чергу, у певному значенні, якщо хочете знати, теж залежить від існування Енн та Мері, звертається до Мері, ні, звертається до Енн, бо на цей час Мері вже є десь далеко, в трамваї, автобусі, поїзді, таксі, барі або на каналі, звертається до Енн і каже, Джейн, зранку, коли Мері впоралася із цією справою, немов хтось колись бачив, щоб Мері із чимось упоралася, та розпочала іншу, а саме прибрала зранку напіввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу і тихо й спокійно заходилася їсти цибулю та м’ятні льодяники, все по порядку, себто спершу іде цибулина, тоді льодяники, тоді знов цибулина, і знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м’ятний льодяник і так далі, доки мета її перебування у цій господі не вислизнула з її голови, а слідом за метою на світанку подалися і всі її підсвідомі вигадки, мрії та порухи, так, разом із ган
МИ ТУТ ПРОБУДЕМО УСЮ НІЧ.
ТУТ УСЮ НІЧ МИ ПРОБУДЕМО.
ВСЮ МИ ПРОБУДЕМО НІЧ ТУТ.
ПРОБУДЕМО МИ НІЧ ТУТ УСЮ.
ОДНУ ТЬМУ ТИШУ І ОДНЕ ЗІТХАННЯ,
НІЧ ТУТ МИ ТУТ МИ НІЧ,
ОДНА ГОНИТВА У БІК СПОКОЮ,
СПОКІЙ ОДИН ПІД ЧАС ПЕРЕЛЬОТУ.