о від цієї держави, цієї місцевості, де так довго буяли мої сподівання, понести притьмом, якомога швидше мій пухкенький задок і гладеньке черевце, мої запалі груди, мою маленьку, лисувату, м’ясисту голівку, яка теліпається, неначе ось-ось відірветься, все хутчіш і хутчіш розтинаючи сіре повітря, понести далі та далі у будь-якому з трьохсот шістдесяти напрямків, якими може податися будь-який відчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров’ї чоловік, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар’єру це не впливає (нічого не дається нам легко), скоріше за все я палаю бажанням перетворитися на кам’яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горі на радість усім прийдешнім поколінням, для того, щоб коні, корови, вівці та кози могли підійти і почухатися, щоб собакам і людям було де вилити трошки зайвої рідини, щоб розумники мали про що міркувати, щоб невдахам було де шкрябати політичні гасла і нецензурні слова, щоб закохані викарбовували там серця, і свої імена, і дату, і щоб вряди-годи чоловік самотній, такий, як я, прийшов би сюди, посидів, оперся спиною на постамент і закуняв на осонні, якщо тоді буде сонячно. Ось через що я й відчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є і буде зі мною, бо дрібні клопоти і халепи інших людей у цей проміжок часу не турбують мою голову, котра чується так, ніби ось-ось впаде і покотиться, а людина інтелектуальна, тобто мого — еге-ге! — замісу, сприймає подібне чуття дуже болісно, так само, як і сибарит, коли йому здається, ніби його геніталії падають і десь котяться, і так далі, для різних типів чоловіків знайдуться різні приклади. Так сукупність подібних моментів змінює час, так сукупність ваших моментів і моїх моментів міняє настільки, що ми, колишні, тих часів, коли ці моменти лише — тік-так! Тік-так! починалися, і нинішні, то є зовсім різні люди. Все це ми усвідомлюємо, як і те, в чому саме полягає різниця, в тому, що ви помудрішали, але не посмутнішали, а от я посмутнішав, але не помудрішав, бо мудрість іде вкупі з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток — це є те, що впродовж усього життя крапає і накопичується в тобі, мов поштові марки в альбомі колекціонера, що їм не роби, хіба ж ні? І коли якийсь чоловік стає замість іншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого він збирається замінити, хоча водночас не викликає сумніву і те, що, з іншого боку, всесвіт не обов’язково є чимось правдивим, чи вірним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє місце займає новенький, скоріше за все байдуже, хто буде після нього. Це цікаве співвідношення, на превеликий жаль, витікає із попередньої загальновизнаної домовленості. Візьмімо, для прикладу, випадок із хатніми покоївками, які спочатку заповзають, а тоді їх звідти витурюють геть (я тут згадую хатніх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумієте, на що я натякаю), одну із яких витурили, перш ніж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали ніякої змоги здибатися ні в транспорті, ні на шляху до чи від трамвайної чи автобусної зупинки, залізничної станції, зупинки таксі, в барі або вздовж каналу. Припустимо, першу із цих двох жінок звали Мері, а другу — Енн, або ще краще, першу — Енн, другу — Мері, і хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої істоти сам факт існування хатньої покоївки по дорозі до хати чи до покоїв або по дорозі з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв просто не вкладається в голову. І оця третя особа, від існування якої залежить існування Енн та Мері, і чиє існування, у свою чергу, у певному значенні, якщо хочете знати, теж залежить від існування Енн та Мері, звертається до Мері, ні, звертається до Енн, бо на цей час Мері вже є десь далеко, в трамваї, автобусі, поїзді, таксі, барі або на каналі, звертається до Енн і каже, Джейн, зранку, коли Мері впоралася із цією справою, немов хтось колись бачив, щоб Мері із чимось упоралася, та розпочала іншу, а саме прибрала зранку напіввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу і тихо й спокійно заходилася їсти цибулю та м’ятні льодяники, все по порядку, себто спершу іде цибулина, тоді льодяники, тоді знов цибулина, і знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м’ятний льодяник і так далі, доки мета її перебування у цій господі не вислизнула з її голови, а слідом за метою на світанку подалися і всі її підсвідомі вигадки, мрії та порухи, так, разом із ганчіркою, яку вона так мужньо тримала весь час, доки та не випала з її пальців у пил, так, поринули, набули нудно-сірого кольору, вкрилися порохом і зникли з очей до весни. Наша Мері губила таким робом десь від двадцяти шести до двадцяти семи гарно оздоблених вовняних ганчірок на місяць, і це лише за останній рік її служби в цьому занедбаному будинку. І який же це штиб, дозвольте спитати, на неї найшов, що вона вже не тямила, де вона є і що вона коїть? Мрії про більшу платню і легшу роботу? Еротичні жадання? Дитячі спогади? Клімактеричні нервові розладнання? Туга за мертвим коханцем або коханцем, який подався у невідомому напрямку? Втілення в зорові дальтонічні образи програми перегонів? Душеспасенні молитви? Вона нікому про це не казала. Гадаю, я не помилюся, якщо скажу, що вона була, в принципі, проти всяких розмов. Днями, а то й тижнями вона мовчала і якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п’ятірню з надійно затиснутим у ній шматочком їжі, бо до ложки, ножа, ба й навіть виделки, цих вірних помічників процесу травлення, вона так і не призвичаїлася, хоча й мала чудові рекомендації. А з іншого боку, вона завжди мала неабиякий апетит. І річ не в тім, що харчі, які Мері спожила за певний проміжок часу, були більші за своєю масою чи насиченіші вітамінами, ніж харчі, які з’їла нормальна здорова людина у той самий період. Ні. Але її апетит не мав собі рівних, бо він ніколи не зменшувався. Людина звичайна поїсть, тоді відпочиває від їжі, щоб звільнити місце для нової порції, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, і у такий спосіб, то поглинаючи їжу, то відпочиваючи від неї, вона вирішує непросту проблему голоду і спраги (гадаю, що її теж можна сюди додати), мобілізуючи всі свої здібності і матеріальні ресурси. Так хай вона буде їдцем нікудишнім чи не гіршим за інших, жеруном, вегетаріанцем, натуралістом, людожером, хай вона аж тремтить, передчуваючи близьке застілля, з огидою згадує про нього, або і те, і те, нехай вона випорожнюється, граючи або з натугою, хай відригує, пускає вітри, блює або, як їй заманеться, натякає на наслідки кепсько засвоєної їжі, органічного розладнання або брак виховання у юні роки, хай вона — Джейн, ти чуєш? — підпадає під якусь із зазначених категорій, під кілька з них, під усі з них та інші або, навпаки, хай не підпадає під жодну з них, а під якусь іншу, як, наприклад, якщо вона нічого не їсть у процесі голодного страйку, або в неї ступор, або вона змушена за порадою лікарів постійно вдаватися до клізми, все це не має значення, і факт лишається фактом, спростувати який не вдасться нікому, і факт цей полягає в тому, що життя її плине від однієї їжі до іншої, бажає вона цього чи ні, споживає її з насолодою чи з огидою, успішно чи ні, через рот, ніс, пори, катетер чи парентерально, все це не має ніякого значення, а між актами харчування, без яких життя, і це вже не секрет ні для кого, померхло б і більше не чмихало б, трапляються паузи для відпочинку, під час яких харчі не поступають до організму, за винятком хіба що закуски вряди-годи, чарочки-другої, невеличкого бутерброда, які хоча і не є обов’язковими, але поліпшують непередбачене прискорення обміну речовин, зумовленого низкою різних обставин, таких, як підтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу, відшкодування позики, докір сумління та інші глобальні зрушення позитивного характеру, які значно просувають добре подрібнену, перетерту кашку з кишечника нижче, у бік землі, всю цю напівперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м’ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе під час розмови якихось пару годин до того під акомпанемент скоріше за все піаніно, а то й чи не віолончелі. Оскільки Мері поглинала їжу цілий день, себто зі сходу сонця або, точніше, як тільки прокинеться, бо, судячи з тієї години, коли вона вставала і тупцяла переходами і закапелками цього нещасного будинку, світанок давно уже минув, і до пізньої ночі, коли рівно о восьмій вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд і залишивши вечерю на столі, і зразу ж поринала у міцний сон, який супроводжувався, хіба я неодноразово не підкреслював унікальний характер цього явища? супроводжувався здоровим та щирим, хоча і надприродним хропінням, я кажу «надприродним» з оглядом на його всенощну тривалість, з чого я роблю висновок: Мері, подібно до інших численних жінок, спала г