річерева, що, на мою думку, є дуже шкідливою і огидною звичкою, правда, на жаль, бувають випадки, коли всяка інша позиція виявляється як на практиці, так і в теорії неможливою. Так от! Коли я кажу, що Мері поглинала їжу цілий день, з того часу, коли вона зранку розплющувала свої очі і до тієї миті, коли, засинаючи, вона їх щільно склеплювала, то це означає, що упродовж всього цього часу не було і миті, коли б її рот гуляв порожняком, бо він весь час був лише напівпорожнім або, якщо хочете, напівповним, і все через те, що Мері, попри всі свої позитивні рекомендації, так і не навчилася завантажувати повну порцію тільки після повного обмолоту і всмоктування попередньої. Так от, коли я кажу, що під час робочої днини не було такої миті, коли б її рот не був напівпорожнім, сиріч напівповним, я зовсім не стверджую, ніби так було завжди, бо, як засвідчив ретельний, ба й навіть побіжний огляд, у дев’яти з десяти випадків він був напхом напханий, чим, гадаю, і пояснюється її байдужість до задушевної дружньої бесіди. Щойно, говорячи про рот Мері, я вжив вираз «напхом напханий», але, використовуючи його, я мав на думці не те, що у дев’яти випадках з десяти він був ущерть переповнений, так, що ще трохи і з нього усе потекло б назовні, ні, не боячись впасти у протиріччя, я стверджую, що в дев’яти випадках із десяти він був такий напхом напханий, що з нього все витікало і щедро заляпувало весь і без того замащений інтер’єр, і сліди цього бенкетування у вигляді не до кінця пережованих шматочків м’яса, фруктів, хліба, овочів, горіхів та тістечок я нерідко знаходив по різноманітних як за місцем, так і за призначенням закапелках, куточках та ізольованих приміщеннях, зокрема біля купи вугілля, в оранжереї, довкола бару, в капличці, в пивниці, на горищі, у молочарні і, сором сказати, у вбиральні для слуг, де Мері проводила більшу частину робочого дня, що й не дивно з огляду на терпимий або навіть задовільний стан її апарату травлення, хоча можемо припустити, що вона там усамітнювалася, аби трохи подихати свіжим повітрям, хвильку перепочити у затишку, бо більшої шанувальниці тиші та спокою, і нехай мене грім поб’є, якщо я перебільшую, я не знав, не бачив, не чув і не уявляю. Але на чому ми зупинилися? Так от, я наче бачу її перед собою, вона заклякла і стоїть, спирається на одну з тисячі тутешніх стін, що підпирають цю жалюгідну споруду, її довгі сірі перекручені сальні коси немов засмальцьований каптур, огортають обличчя, на поверхні якого панують блідість, апатія, голод, кургани прищів, свіжий бруд, потойбічна туга та зайве волосся, і ніяк не вирішать, хто ж із них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкіра. Під обшмульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рельєфними горбами та затверділими патьоками, проступають дві западини, позначаючи місце, де мусять бути груди, а конічна опуклість позначає ділянку черева. Серед бганок її подертої сукні ховається простора торба, або ж підсумок, з харчами, що допомагають їй перебути паузу між сніданком і обідом, з іншого боку зяє її рот, а між ними туди-сюди сновигають руки, які я маю всі підстави прирівнювати до шатунів. У той момент, коли одна рука просовує усією долонею між невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тістечко чи бутерброд, друга лізе у торбу, де безпомилково намацує і тягне до рота бутерброд, цибулину, тістечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Відтак перша рука поспішає за черговою пайкою, і у точці, рівно віддаленій від обох крайніх пунктів, зустрічається з другою, котра підноситься, щоб звільнитися від вантажу. І ніщо, окрім пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич, жодна риска Меріїного мрійливого виду не здригається, от хочеш вір мені, Джейн, хочеш — ні, хоч це дивно, але я не вигадав ні півслова. Тепер щодо кінцівок Мері, кахи-кахи, про які, якщо не помиляюся, я ще не згадував ні взимку, ні влітку… Взимку чи влітку… І так далі. Літо! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумієте, може, саме це слово тоді лунатиме, літо і всякі інші літні слова. Справа не в тім, що вони мені так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, інші — згадують про довгі дні, коли сонце пече немилосердно. Я тут з’явився влітку. Ще трохи, і я замовкну, і ви не почуєте більше мого голосу, хіба що ми з вами здибаємося деінде, що з огляду на ваше міцне здоров’я малоймовірно. Отже, я підведуся, хоча я й так не сиджу, і подамся, нічого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хіба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щітку, щоб чистити зуби зранку і проти ночі, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собі булочку у спекотливий полудень, піду без надії, без друга, без плану, без мети і без капелюха, щоб зняти його з голови, вітаючи ґречних панів та паній, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до воріт, востаннє, коли небо на сході сірітиме, піду, схиливши голову, по битому шляху, тоді битою стежкою, далі, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об наїжачені шпичаки, і так далі, і так далі, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожаліє або сам пан Бог наді мною змилостивиться, а ще краще — і той, і той, а як ні, то я занепаду, і мене, рясно вкритого мухами, підбере поліцейський і повезе далеко, а вас замість мене залишить, і перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, і те, що лежить нині переді мною, еге-ге, усе, що лежить нині переді мною. Було це влітку. Вдома були три чоловіки: хазяїн, якого, як ви знаєте, ми звемо паном Нотом, управитель на ім’я, здається, Вінсент і слуга молодший, у тому лише значенні, що він прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них тут, якщо не лежить у своєму ліжку, то сидить у кімнаті. А другого, себто Вінсента, вже тут немає, з тієї причини, що як тільки я прийшов, він подався геть. А третього, Вальтера, теж тут немає, з тієї причини, що як тільки Ерскін прийшов, він подався геть, так само, як і Вінсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут немає, з тієї причини, що як тільки ви прийшли, я подався геть, так само, як і Вінсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскін прийшов. Але Ерскін, той, що прийшов другим з кінця і мусив наступного року піти, так от Ерскін все іще тут, спить і мріє, що то несе йому день прийдешній, просування по службі, якесь нове обличчя чи близький кінець. Але прийде новий вечір, і світло згасне на небі, і земля знебарвиться: