Але перше ніж міркувати про це, він спинився й подумав, що, очевидно, проблема зведення докупи собаки і їжі вже якось вирішувалася тим або тими, хто задовго до цього мудрував над рецептом страви для містера Нота.
А подумавши так, він задлявся ще на одну мить і, перше ніж остаточно зупинитися на найбільш, на позір, вірогідному рішенні, він не зміг не зважити бодай деякі з тих, що були, на позір, менш вірогідними.
Але, перше ніж задлятися ще на мить, він поквапився зауважити, що автор чи автори того рішення, яке згодом узяло гору, могли свого часу розглянути й менш вірогідні рішення і через брак переваг відкинути їх як не досить доречні. Могли, а могли і не розглядати.
1. Було, очевидно, знайдено надзвичайно захарчованого собаку, якому з цілком очевидних причин, усе зваживши, відповідним чином дозволили забігати на подвір’я.
Надія на те, що такий собака існує, була вельми слабка.
Та й шанси знайти такого собаку, навіть якщо він існував, були жалюгідно малі.
2. Був, очевидно, вибраний котрийсь із кепсько годованих довколишніх псів, якому з дозволу його власника хтось із служників містера Нота висипав рештки їжі містера Нота по тих днях, коли містер Нот щось залишав у чаші. В такому випадку хтось із служників містера Нота мусив, нап’явши пальто і капелюха, дибати з теплої хати у чорну і густу, мов смола, пітьму, що ж, цілком імовірно, або у зливу, це теж не виключено, і плуганити потемці під холодним дощем, з казанком у руці, закоцюблений і схожий на опудало, під самісіньку собачу буду.
Але ж де певність, що, коли він туди дійде, собака сидітиме в буді? А що, якщо він десь на всю ніч завіється?
І де певність, навіть якщо служник з казанком страви застав собаку, що той нагуляв апетит і подужає зжерти все, що йому принесли? А що, як собака за день уже повністю вгамував свій голод? Та й хто може поручитися, що коли собака десь під ранок або серед ночі прибіжить, то він буде такий голодний, що вмить упорає весь казанок страви? А що, як за ніч він наб’є собі десь повен кендюх, бо саме для цього він і завіявся?
3. Наймався, очевидно, кур’єр чи посланець, це міг бути чоловік, хлопчик, жінка чи дівчина, який приходив надвечір і в певну годину, скажімо, о восьмій годині п’ятнадцять хвилин, по тих днях, коли було що віддавати собаці, щоб він відносив ту їжу собаці, будь-якому, і стояв над ним доти, доки той усього не з’їсть, а якщо собака не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому, і стояти над ним доти, доки той усього не доїсть, а якщо і цей не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому собаці, і так далі, доки страву не буде спожито геть-чисто усю, до останнього атома, і лиш тоді із порожнім казанком повертатися до господи.
(Цього служника можна було б використовувати для чищення чобіт чи черевиків, перш ніж він вийде шукати собаку з повним казанком, хоча, звичайно, вщерть повним його не назвеш, чи коли він повернеться з порожнім казанком, або в ту мить, коли він дізнається, що сьогодні собаку годувати нема чим. Це була б велика полегкість для садівника, такого собі містера Ґрейвза, і дозволила б йому весь той час, який забирали в нього чоботи й черевики, займатися садом. А чи не дивно, ще й як дивно, що люди про деякі речі кажуть: вони повні, хоча вони аж ніяк не повні, а про непорожні речі ніхто й ніколи не каже, що вони порожні? А причина, мабуть, полягає в тому, що коли хтось щось наповнює, то аж ніяк не по вінця, бо так незручно, а коли щось спорожняють, то до останньої крихти, перекидаючи посудину догори дном, ще й миють її, коли є потреба, вкладаючи в це завзяття і навіть лють.)
Але де взяти певність, що кур’єр згодує страву собаці або собакам так, як велить інструкція? Хіба йому що завадить з’їсти все самому, взяти й продати комусь усе, що є в казанку, або частку того, а ні, то роздати, ба й висипати, усю страву в найближчу баюру чи дірку, щоб заощадити час і не мати ніякого клопоту?
А що як кур’єр через недугу, нехіть, пияцтво, недбалість чи лінощі не з'явиться саме того вечора, коли буде чим годувати собаку? Але могло ж статися і таке, що й у найвитривалішого, найтверезішого, найсвідомішого із кур’єрів, котрий знав усіх місцевих дворняг, їхній норов і схованки, їхні відтінки і аналогічні подробиці, навіть у нього могло лишитися в казанку трохи страви, на денці, зліва чи справа, у ту вирішальну мить, коли старовинний дзиґар бив десяту годину. От як тому богобоязливому кур’єрові нести того казанка назад у господу, якщо він вчасно його не спорожнив, а з’явитися з ним уранці він не мав права, бо всі казани, сковорідки і горщики містера Нота повинні бути в хаті на своєму місці, а не валятися бозна-де по ночах?