Те, що Нот, перепрошую, Уот відмовився наглядати за собакою, коли той поглинав страву містера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйозні наслідки як для Уота, так і для господарства містера Нота.
Уот чекав, що ось-ось щось таке мусить статися. І разом з тим він ніяк не міг вчинити інакше. І попри все те, що він терпіти не міг собак, а любив пацюків, він просто не міг вчинити інакше, хочете вірте, хочете — ні. І при всьому тому нічого такого не сталося, все начебто йшло так, як і завше. Ніяка кара не впала на Уотову голову, блискавка його не вразила, і господарство містера Нота пливло собі не кляте, не м’яте, не минаючи ні дня, ні ночі, не втрачаючи звичного спокою і благості. І Уот ходив весь час і дивувався, як же це він зважився так зухвало зазіхнути на таку віками освячену традицію, та таку шани гідну установу. Але він не був таким уже повним йолопом і не виводив з цього окремого епізоду принцип майбутньої поведінки або приклад для подальшого непослуху, боронь Боже! Бо насправді Уот прагнув скрізь і завжди робити лише так, як йому кажуть і як велить звичай. Якби він коли й був змушений переступити закон, як у тому випадку, коли відмовився бути присутнім при годуванні собаки, то робив це не інакше, як страждаючи, зазнаючи пекучих докорів сумління, і супроводжував своє порушення такими застереженнями, і робив це так м’яко, чемно й тактовно, що зводив усю свою провину майже нанівець. Та й уся ця провина, як знати, може, вона зараховувалася йому як чеснота? І він гамував своє здивування і неспокій, розваживши, що нехай цієї миті його й не було покарано, але так буде не вічно, і якщо зараз шкода, яку він заподіяв господарству містера Нота, і не вийшла нагору, то рано чи пізно усе стане явним і на ньому окошиться, спочатку у вигляді дрібного синця, який дедалі більшатиме, дебелішатиме, аж поки все тіло не стане суцільною чорно-синьою пухлиною. З невідомих причин Уот деякий час вельми цікавився, та де цікавився, день і ніч тільки й думав що на цю собачу тему, що от як так сталося, що на цьому світі з’явився собака і жив тут, на нього йшли неабиякі кошти, не кажучи про піклування і догляд, заради того лише, аби він доїдав рештки страви містера Нота, коли той зволював щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого значення, якого воно, мабуть, і не варто. Бо якби не така пильна увага, хіба б він так довго бився над цим питанням? Чи думав би він так довго про всю родину Лінчів, якби одним з його обов’язків не було щоночі переходити подумки із собаки на Лінчів, із Лінчів на собаку, а іншим його обов’язком, ясне діло, був нагляд за недоїдками містера Нота. Але про собаку Уот якщо й думав, то думав набагато більше й охочіше, ніж про Лінчів або про недоїдки містера Нота. Але ці думки не були аж надто тривалі, як і всі інші подібні думки. І все ж, коли вони тривали, то поглинали усю його розумову енергію. Але варто було Уотові збагнути складну машинерію процесу надходження залишків їжі, виставляння їх за двері і залучення до цієї операції собаки, як він втрачав усякий інтерес до цієї роботи і давав своїй голові трохи спокою. Звичайно, Уот ні на мить не важив на осягнення суті дій сил, залучених у цю гру, і не замірявся встежити за всіма формами, яких ця гра набувала, і не сподівався добути якісь відомості бодай про себе самого чи про містера Нота, ні, категорично ні. Але потроху він принатурився обертати усяку свою тривогу і неспокій в слова, робив з цих давно зужилих слів подушку і клав її собі під голову. Помалу-малу, докладаючи певних зусиль. От Кейт, приміром, поглинає страву зі своєї миски, а над нею зависають карлики — скільки зусиль довелося йому докласти, аби зрозуміти, що воно все означає, хто тут виконавець, що він виконує і яке воно, це виконання, а також хто тут потерпає, за що, яке воно, це потерпання, і звідки усі ці форми, котрі не чіпляються за землю корінням, як взяти хоча б оно квітку вероніку, а мигтять і розчиняються в темряві.