Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночі у Ерскіновій кімнаті, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну і примушувало серед ночі скидатися. Якби Ерскін був хропієм і дзеленчання дзвоника збігалося з його хропаками, тоді б, гадав Уот, таємниця розсіялася, немов туман на сонці. Але ж Ерскін не був хропієм. Хоча варто було його побачити і почути, як він співає, щоб одразу вирішити: хропко, хропунище. І все ж хропієм він не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тиші. Але ще трохи поміркувавши туди й сюди, він дійшов висновку, що якби дзеленчання дзвінка збігалося з хропаками, то це б не розсіяло таємниці, а тільки б заплутало всяке розслідування. Бо хіба не міг той самий Ерскін удати, ніби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвінка і натискав на кнопку, а то й взагалі творити цілу низку підготовчих хропунчиків, які б завершилися одним потужним хропачидлом, який збігся би із дзвоником, і все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, ніби не Ерскін, лежачи у своєму ліжку, а містер Нот десь із іншого кутка будинку тисне на кнопку дзвінка? І от, зрештою, той факт, що Ерскін не хропе, а дзвінок лунає серед тиші, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника міг натискати не Ерскін, як одразу йому здалося, ні, не Ерскін, бо це мусив бути сам містер Нот. Бо якби на кнопку натискав Ерскін і намагався б приховати цей факт, то він би у ту мить хропів або у якийсь інший спосіб маскував би свої дії й наміри, прагнучи переконати Уота, буцімто це не він, Ерскін, а містер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскін же ж міг натискати на кнопку, не замислюючись, почує хтось дзвоник чи ні, тобто все це робив сам він, і для цього йому не треба було ні хропіти, ні маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку і слухати, як серед тиші видзвонює дзвоник, щоб Уот лежав і до ранку сушив собі голову. І от Уот вирішив, що йому конче треба оглянути Ерскінову кімнату, щоб голова не пухла від подібних думок. Тоді він зможе подумати про щось інше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння.
Уот міг би спитати Ерскіна, підійти до нього й сказати йому, скажи мені, Ерскіне, чи є у тебе в кімнаті дзвінок, є чи немає? Але б це наполохало Ерскіна, а Уот цього не хотів. Або Ерскін міг би відповісти — так! У той час як правильна відповідь була — ні! Або ні, в той час, коли насправді йому слід було б відповісти так! Або ж він міг сказати щиру правду, так! Або ні! Але Уот йому б не повірив. І тоді Уот ускочив би у ще більшу халепу, та й Ерскіна б це наполохало.