А так Ерскінова кімната була завжди замкнена, а ключ від неї лежав у Ерскіновій кишені. Або, точніше, Ерскінова кімната ніколи не була незамкнена, а ключ ніколи не залишав Ерскінової кишені більш як на дві-три секунди, рівно настільки, щоб Ерскін міг видобути його з кишені, відімкнути двері іззовні, прослизнути до кімнати, замкнути двері усередині і тицьнути ключ до кишені або ж дістати ключ із кишені, відімкнути двері зсередини, вислизнути з кімнати, знову замкнути двері іззовні і тицьнути ключ до кишені. Бо якби Ерскінова кімната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскіновій кишені, тоді сам Ерскін, хоч який би моторний він був, не зміг би шастати то до кімнати, то з неї, як він це робив, або йому довелося б користуватися для цього вікном або димарем. Але, шастаючи через вікно, він не міг би не скрутити собі в’язи, а шастаючи через димар, не міг би не вкоротити собі життя, розбившися насмерть.
Замок на тих дверях був такий, що підібрати до нього ключика Уот не зміг. Уот умів відмикати прості замки, а оті, котрі трохи складніші, — то зась!
Та й ключик такий підробити Уот теж не зміг. Він умів підробляти прості ключі у слюсарній майстерні, у лещатах, за допомогою терпуга і припою, відпилюючи зайве і приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив інший простий ключик, мов дві краплі води схожий на перший.
Але Уот ще тому не зміг підробити Ерскінів ключ, бо він ніколи, ні на мить не тримав його в руках. А як же тоді Уот дізнався, що в Ерскіна був не простий, а складний ключик? А так, що він застромлював у замкову щілину дротик і довго ним там ворушив та совав.
Потім Уот сказав: складнішими ключами можна відімкнути прості замки, а от простими ключами складні замки не відімкнути ніколи. І ледве він це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, ні забуттю, ні переробці не підлягає. Хоча трохи згодом він якщо й каявся і шкодував, то зовсім не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова ті знову йому сподобалися, як і тоді, коли вони м’яко та веселково-улесливо вібрували в його черепній коробці. А трохи згодом він знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. І так далі. Доки вся гама його почуттів не звелася до докорів сумління та до самовдоволення, головним чином до докорів, які раніше якщо й виникали, то не через наведені вище слова. І на цьому слід, мабуть, зупинитися трохи детальніше, бо там, де йшлося про інші слова, Уот поводився саме так, а не інакше. І хоча в його житті бувало таке, що, на мить замислившися, він одразу й назавжди визначав своє ставлення до певних слів, перш ніж вони одзвучать, тобто вони йому або більш-менш подобалися, або більш-менш не подобалися відтоді й надалі, хоча похвалитися сталістю свого ставлення до різних слів він не міг, о ні, ні в якому разі, бо думав про них здебільшого сьогодні так, завтра інакше, поки зовсім не чманів у здогадках, навіть коли то були звичайні та скромні слова на зразок наведених вище, однозначні за змістом та сумирні за формами, то все йому було байдуже, він все одно не тямив, хоч як напружував з року в рік мозок, що йому слід думати, принижувати, підносити їх чи розвернутися до них байдужим задом.
А якщо уже й Уот не відав того, що Ерскінів ключ був не простим ключем, то звідки ж мені чи комусь іншому про це знати. Бо все, що я знав про містера Нота й про все, що стосується містера Нота, а також про Уота і про все, що стосується Уота, про все це дізнався я від Уота і тільки від нього. А якщо всі мої відомості про містера Нота, про Уота й про все, що їх стосується, видаються комусь мізерними, то причиною є Уот, який сам або знав жалюгідно мало, або не збирався німого казати. Але свого часу, починаючи цю історію, він запевняв мене, що розкаже геть чисто про все, та й потім, за кілька років, коли він закінчив свою розповідь, то повторив, що від мене він не приховав геть нічого. Тоді я йому повірив, і за кілька років — також. І після того, як усе було мовлено і Уот щез, я все ще продовжував йому вірити. І справа не в тому, що існують докази того, що Уот повідав усе, що знав, або що він щиро цього прагнув, та й де ж їх узяти, якщо я про все це дізнався зі слів Уота, а Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та всі інші зникли задовго до того, як з’явився я. І мова тут не про те, що буцімто Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та інші могли б щось про Уота сказати, ну хіба Арсен трошки та Ерскін більше, але також небагато, одне слово — не могли вони цього сказати, а от повідати щось про містера Нота могли б. Тоді б ми мали змогу порівняти спогади про містера Нота, які залишив Ерскін, тоді Арсен, Уолтер та Вінсент, зі спогадами про містера Нота, почутими з вуст Уота. То була б вельми цікава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як я з’явився.