Уота також цікавило, як виглядатиме ця картина, якщо її перекинути догори дном, щоб точка була на заході, а отвір — на півночі, або якщо її перевернути й поставити на правий бік, точкою на північ, отвором на схід, або якщо її поставити на лівий бік, точкою на південь і отвором на захід.
Тому він зняв картину з цвяха, випростував руку і заходився перегортати то догори дном, то на правий, а то і на лівий боки.
Але так картина йому подобалася набагато менше, ніж тоді, як вона висіла на стіні. І причина, либонь, полягала в тому, що отвір тоді вже був не внизу. А для того, щоб думка про точку, яка нарешті знайшла своє місце, свій новий дім, і думка про отвір, який розверзся внизу і ніяк не закриється, для того, щоб ці думки і надалі тішили Уота, для цього отвір мусив бути не деінде, а тільки внизу. Знизу ми всі приходимо, казав Уот, униз відходимо, і нічого з цим не поробиш. Мабуть, щось подібне відчував і художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять інші круги, а непорушно плив білим небом, і його отвір незмигно дивився униз. Уот подумав і почепив картину на той самий цвях, із якого він її зняв.
Тоді він, звичайно, не міг думати про всі ці речі і думав лише про деякі з них, а про решту з них він думав згодом. Але ті, про які він думав одразу, наверталися йому на думку і потім разом з тими, про які він спершу не думав, знову і знову. Думав Уот і про інші дотичні речі, про деякі з них одразу, про решту — згодом, але не раз і не два, а безліч разів.
Одна з цих думок була про майно. Кому належала ця картина: Ерскіну, комусь із прислуги, хтось повісив її й залишив чи, може, вона була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота? Внаслідок тривалого і виснажливого метикування Уот дійшов висновку, що картина була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота.
У відповідь на цю відповідь виникало запитання, якому Уот надавав неабиякого значення: ця картина, вона що, постійно перебувала на цьому місці, у цій частині цього приміщення, як, скажімо, ліжко містера Нота, чи вона мала сенс як одиниця чогось, як одне з багатьох, і могла сьогодні бути тут, а завтра бозна-де, як собаки містера Нота, як його челядь чи як століття, які час від часу спадали додолу з невидимих грон далекої вічності?
Хвильку подумавши, Уот утішився думкою, що картина ця, певно, в домі висить недавно і що невдовзі її замінять іншою, бо вона є лиш одиницею, однією з багатьох.
Інколи Уотові вдавалося міркувати на диво шпарко і нітрохи не повільніше за містера Накібала. А в інші рази його думка тяглася так неймовірно тихо, ніби геть розучилася рухатися, і стовбичила, немов узята правцем. Але й у такі моменти рух її не припинявся, і в цьому вона нагадувала Галілеєву колиску. Уота це неабияк бентежило. Бо на те були вагомі підстави.