З часом Уот що далі, то більше переймався думкою, що до господарства містера Нота нічого ані додати, ані вилучити із нього не можна, і в тому вигляді, у якому воно зараз є, воно було від початку і протриває так до самого кінця у своїх головних рисах і суттєвих проявах, зараз і будь-коли, хоча в цьому випадку всякі прояви суттєві, навіть тоді, коли не можна ні виявити, проявами чого саме вони є, ні довести їх, ні знайти їхні відповідники, а тільки помітити зовнішні зміни, але то була зовнішність, завжди мінлива, як і обличчя містера Нота, в якому завжди щось повільно, але мінялося.
Це припущення, там, де воно стосується картини, невдовзі повністю і так переконливо справдилося. З усіх незліченних припущень, які зробив Уот під час перебування в будинку містера Нота, справдилося, а точніше, викривилося тільки це, що засвідчили подальші події (якщо в цьому випадку можна казати про якісь події). Якщо ж бути ще точнішими, то справдився лише один момент припущення, єдиний момент довгого припущення, довжелезного, але такого, що постійно криво всихало, припущення, яке й становило сутність того досвіду, якого Уот набув, живучи в будинку і, певна річ, на подвір’ї господи містера Нота, припущення, яке мало справдитися і таки справдилося.
Так, нічого не змінилося в господарстві містера Нота, бо нічого не лишилося, нічого не прийшло і нічого не пішло, бо все тільки й робило, що йшло та приходило. Уот, здається, був вельми задоволений цим невибагливим подарунком долі. Він повторював цю свою думку з початку до кінця і з кінця до початку, і вона видавалася йому втіленням небуденної мудрості.
Але під кінець свого перебування на першому поверсі його над усе займало те, скільки ще йому судилося бути на першому поверсі і в його нинішній спальні, перш ніж його переведуть на другий поверх до Ерскінової спальні, і як довго він там буде, на другому поверсі, у Ерскіновій спальні, перш ніж піде звідси назавжди.
Уот ні на мить не сумнівався в тому, що перший поверх ішов у комплексі з його спальнею, а другий — зі спальнею Ерскіна. Але ж чи є щось неприродніше й непевніше, ніж ця комбінація? Як важко було співставити те, що Уот міг осягнути, і чого не міг; так само безглуздо було співставляти те, в чому він мав певність, а в чому сумнівався.
З цього приводу Уот відчував, що він служитиме в містера Нота рік на першому поверсі, а наступний рік — на другому.
На підтримку цього протиприродного припущення він висував такі міркування.
Якщо термін служби спочатку на першому, тоді на другому поверсі не дорівнював одному рокові, в такому разі він мусив бути або менше, або більше року. Але якщо він був менше року, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, йому бракуватиме якоїсь пори року, місяця або дня, усієї днини чи тільки частини її, під час якої світло служби на містера Нота не сяятиме і певна сторінка з ненаписаної книги землі так і залишиться нерозкритою. Бо хоч де, на якій широті ви перебували, але рік — то є такий проміжок часу, за який все про все можна сказати. Але якщо термін служби перевищував рік, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, завжди лишалася зайва пора року, місяць, тиждень чи день, уся днина чи тільки шмат її, коли світло і тіні служби на містера Нота сяяли і западали вдруге, і певна сторінка з книжки, повної нісенітниці, перегорталася вдруге. Бо для людини, прип’ятої до простору, жоден новий рік не несе нічого нового. Тому рік на першому поверсі — це одна справа, а рік на другому — зовсім інша, бо світло дня на першому поверсі не було схоже на денне світло на другому (попри всю їхню подібність), те саме стосується й нічного світла.
Але навіть Уот не зміг довго приховувати від себе абсурдності цих розумових викладок, згідно з якими термін перебування на службі у містера Нота мав бути для всіх однаковий і неодмінно розподілявся на дві рівні частини. Бо він відчував, що термін служби і характер обов’язків мусив залежати від слуги, від його здібностей та потреб, що існували короткочасні слуги і довгочасні, першоповерхові і другоповерхові, і те, що один може вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпає) за два місяці, інший не вичерпає (чи воно його вичерпає) і за десять років, і що як багатьох із першого поверху жахає можлива близькість до містера Нота, так само інших, із другого поверху, жахає можлива віддаленість від нього. Але не встиг він відчути, з одного боку, абсурдність подібних речей, а з іншого, і необхідність речей, відмінних від цих (бо за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності), як відчув абсурдність тих самих речей, необхідність яких він допіру так гостро відчував (бо назирці за почуттям необхідності полюбляє ходити почуття абсурдності). Бо треба розглядати не службу одного конкретного слуги, а сукупність двох слуг, навіть трьох, а то й безлічі слуг, з яких перший не може вийти, аж доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки вийде перший, а перший не може вийти, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки вийде перший, і кожен вихід, кожне перебування, кожен вхід складається з перебування та входу, з входу та виходу, виходу й перебування, та де, беріть вище! З усіх перебувань й усіх входів, з усіх входів та всіх виходів, з усіх виходів та всіх перебувань усіх слуг, які колись служили й служитимуть на містера Нота. І в цьому довжелезному ланцюзі, що складається з безлічі дрібних ланок, що розпростерся від давно померлих до ще не народжених, поняття довільності якщо і може існувати, то лише у вигляді наперед заданої довільності. Бо візьмемо навмання трьох чи чотирьох будь-яких слуг, Тома, Діка, Гаррі та ще когось. Якщо Том служить два роки на другому поверсі, тоді Дік служить два роки на першому поверсі, а тоді приходить Гаррі, і якщо Дік служить десять років на другому поверсі, тоді Гаррі служить десять років на першому поверсі, а тоді ще хтось приходить, і так повторюється з будь-якою кількістю слуг, термін служби будь-кого із слуг на першому поверсі завжди збігається з терміном служби на другому поверсі його попередника і уривається з приходом його наступника. Але Томові два роки на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими двома роками на першому поверсі, ні приходом Гаррі, та й Дікові два роки на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні приходом Гаррі, та й прихід Гаррі ніяк не зумовлений ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні Діковими двома роками на першому поверсі, та й Дікові десять років на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Гаррієвими десятьма роками на першому поверсі чи чиїмось там приходом, та й Гаррієві десять років на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні чиїмось там приходом, та й чийсь там прихід ніяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цій клятій частці) ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні Гаррієвими роками на першому поверсі, ні, хай Бог милує, щоб про таке не думати, ні, бо і Томові два роки на другому поверсі, і Дікові два роки на першому поверсі, і прихід Гаррі, і Дікові десять років на другому поверсі, і Гаррієві десять років на першому поверсі, і прихід того, іншого, — все це зумовлено тим, що Том є Том, а Дік — Дік, а Гаррі — Гаррі, а той, інший — тим, іншим, у цьому бідолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було інакше, то в будинку у містера Нота, і біля дверей містера Нота, і по дорозі до дверей містера Нота, і від дверей містера Нота — скрізь був би застій і лихоманка, застій від того, що завдання хоча й виконали, але не до кінця, а лихоманка від того, що завдання завершили, але не виконали, застій і лихоманка від того, що пішли і прийшли, але якось запізно, застій і лихоманка від того, що прийшли і пішли, але якось зарано. Але все, що тяжіло до містера Нота і, разом з тим, прагнуло вирватись геть від нього, тобто усякі перебування, приходи й відходи, були геть чисто позбавлені ознак застою і ознак пропасниці, бо містер Нот був притулком, містер Нот був гаванню, в яку заходиш, вільний, ущерть повний спокою, і яку залишаєш з радістю в серці. Гнаний, розхристаний і змучений бурями як назовні, так і всередині? Бурями назовні! Бурями всередині! Такі люди, як Вінсент, як Арсен, як Ерскін, як Уот! Еге-ге! Ні. Тільки під постійним тиском, під загрозою, у поклику бурі, у злиднях, у межах притулку і за цими межами, після втрати спокою, свободи та радості. І річ не в тому, що Уот відчував спокій, свободу та радість, ні, не відчував, ні тоді, ні до того, ніколи. Але він гадав, що, мабуть-таки, він відчував спокій, свободу та радість, а як не спокій, свободу та радість, то принаймні спокій і свободу, або свободу та радість, або радість і спокій. А як не спокій та свободу, чи свободу та радість, чи радість і свободу, то принаймні спокій чи свободу, чи радість, але просто сам того не відчував. Але чому Том — це Том? А Дік — Дік? А Гаррі — Гаррі? Тому що Дік — це Дік, а Гаррі — Гаррі? Тому що Гаррі є Гаррі, а Том є Том? Тому що Том є Том, а Дік є Дік? Уот був не проти. Але н