ість подібних речей, а з іншого, і необхідність речей, відмінних від цих (бо за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності), як відчув абсурдність тих самих речей, необхідність яких він допіру так гостро відчував (бо назирці за почуттям необхідності полюбляє ходити почуття абсурдності). Бо треба розглядати не службу одного конкретного слуги, а сукупність двох слуг, навіть трьох, а то й безлічі слуг, з яких перший не може вийти, аж доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки вийде перший, а перший не може вийти, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки вийде перший, і кожен вихід, кожне перебування, кожен вхід складається з перебування та входу, з входу та виходу, виходу й перебування, та де, беріть вище! З усіх перебувань й усіх входів, з усіх входів та всіх виходів, з усіх виходів та всіх перебувань усіх слуг, які колись служили й служитимуть на містера Нота. І в цьому довжелезному ланцюзі, що складається з безлічі дрібних ланок, що розпростерся від давно померлих до ще не народжених, поняття довільності якщо і може існувати, то лише у вигляді наперед заданої довільності. Бо візьмемо навмання трьох чи чотирьох будь-яких слуг, Тома, Діка, Гаррі та ще когось. Якщо Том служить два роки на другому поверсі, тоді Дік служить два роки на першому поверсі, а тоді приходить Гаррі, і якщо Дік служить десять років на другому поверсі, тоді Гаррі служить десять років на першому поверсі, а тоді ще хтось приходить, і так повторюється з будь-якою кількістю слуг, термін служби будь-кого із слуг на першому поверсі завжди збігається з терміном служби на другому поверсі його попередника і уривається з приходом його наступника. Але Томові два роки на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими двома роками на першому поверсі, ні приходом Гаррі, та й Дікові два роки на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні приходом Гаррі, та й прихід Гаррі ніяк не зумовлений ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні Діковими двома роками на першому поверсі, та й Дікові десять років на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Гаррієвими десятьма роками на першому поверсі чи чиїмось там приходом, та й Гаррієві десять років на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні чиїмось там приходом, та й чийсь там прихід ніяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цій клятій частці) ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні Гаррієвими роками на першому поверсі, ні, хай Бог милує, щоб про таке не думати, ні, бо і Томові два роки на другому поверсі, і Дікові два роки на першому поверсі, і прихід Гаррі, і Дікові десять років на другому поверсі, і Гаррієві десять років на першому поверсі, і прихід того, іншого, — все це зумовлено тим, що Том є Том, а Дік — Дік, а Гаррі — Гаррі, а той, інший — тим, іншим, у цьому бідолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було інакше, то в будинку у містера Нота, і біля дверей містера Нота, і по дорозі до дверей містера Нота, і від дверей містера Нота — скрізь був би застій і лихоманка, застій від того, що завдання хоча й виконали, але не до кінця, а лихоманка від того, що завдання завершили, але не виконали, застій і лихоманка від того, що пішли і прийшли, але якось запізно, застій і лихоманка від того, що прийшли і пішли, але якось зарано. Але все, що тяжіло до містера Нота і, разом з тим, прагнуло вирватись геть від нього, тобто усякі перебування, приходи й відходи, були геть чисто позбавлені ознак застою і ознак пропасниці, бо містер Нот був притулком, містер Нот був гаванню, в яку заходиш, вільний, ущерть повний спокою, і яку залишаєш з радістю в серці. Гнаний, розхристаний і змучений бурями як назовні, так і всередині? Бурями назовні! Бурями всередині! Такі люди, як Вінсент, як Арсен, як Ерскін, як Уот! Еге-ге! Ні. Тільки під постійним тиском, під загрозою, у поклику бурі, у злиднях, у межах притулку і за цими межами, після втрати спокою, свободи та радості. І річ не в тому, що Уот відчував спокій, свободу та радість, ні, не відчував, ні тоді, ні до того, ніколи. Але він гадав, що, мабуть-таки, він відчував спокій, свободу та радість, а як не спокій, свободу та радість, то принаймні спокій і свободу, або свободу та радість, або радість і спокій. А як не спокій та свободу, чи свободу та радість, чи радість і свободу, то принаймні спокій чи свободу, чи радість, але просто сам того не відчував. Але чому Том — це Том? А Дік — Дік? А Гаррі — Гаррі? Тому що Дік — це Дік, а Гаррі — Гаррі? Тому що Гаррі є Гаррі, а Том є Том? Тому що Том є Том, а Дік є Дік? Уот був не проти. Але на той час ця концепція не була вельми потрібна, а всі концепції, які на часі, не були йому потрібні, Уот ні на мить не розкривав, а ставив десь осторонь, як, припустімо, не розкривають, а ставлять осторонь на випадок дощу парасольку, почепивши її на вішалку. А Уотові ні на мить не була потрібна ця концепція, либонь, тому, що коли, скажімо, у вас в руках повний оберемок м’яких, як віск, лілій, то ви вже не зупиняєтесь, аби зірвати, понюхати, жбурнути або просто звернути належну увагу на стокротки чи первоцвіти, жовтець, фіалку, кульбабу, стокротку чи яку іншу польову квітку або бур’ян, а ступаєте на них, і от коли вага вже не тисне на рослину, а її похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована і випустила весь свій солодкий і білий аромат, тоді мало-помалу з допомогою пелюстків випростовуються потолочені стебла, розпрямляються, не всі, звичайно, а ті лише, котрим пощастило уникнути перелому. Отже, Уота тоді займала не взагалі Томова сутність Тома, чи Дікова сутність Діка, чи Гаррієва сутність Гаррі, хоча це саме собою було варте уваги, а їхня Томова, Дікова й Гаррієва сутність саме тоді, тобто їхня тодішня Томова, Дікова й Гаррієва сутності; не займала його й проблема благосного напучування того, хто має зайти, тим, чий час вже минув, або того, чий час вже минув, тим, хто лиш має зайти (то є, безумовно, тема окремого захоплюючого дослідження), так само, як і в музичному творі Уота цікавило не те, що, припустімо, сотий такт міг бути зумовленим ну хоча б десятим тактом чи навпаки, а цікавила його відстань між ними, дев’яносто проміжних тактів, тобто час, умовно прийнятий за оптимальний, і час, затрачений на те, щоб це довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так.