Місіс Горман приходила по четвергах, окрім тих тижнів, коли їй немоглося. У ті дні вона не приходила, а лишалася вдома в ліжку чи у м’якому фотелі перед каміном, якщо надворі негодилося, або перед розчахненим вікном, коли стояла година, а якщо ж надворі було ні те ні се, ні негода тобі, ні година, то вона сиділа біля зачиненого вікна або перед згаслим каміном. Так от, четверги Уот полюбляв більше, ніж усі інші дні. Декому любіші неділі, іншим — понеділки, ще іншим — середи, іншим — п’ятниці, ще іншим — суботи. А Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила місіс Горман. І він приймав її на своїй кухні, відкорковував для неї пляшку міцного пива, умощував її собі на коліна, горнув до себе, клав свою праву руку на її груди, туди ж, на праву грудь (бо ліву, на жаль, їй недоречно відтяли у розпалі хірургічної операції), перехиляв свою голову і заклякав у такій позі хвилин на десять-п’ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, і забував про всі свої гризоти. Місіс Горман у цей час також не без того, щоб відпочивала, коли її ліва рука куйовдила сиво-рожеві кучері, а права чітко і спритно, немов механізм, підносила пляшку до губів.
Час від часу Уот підводив свою стомлену голову, пересував руку з жінчиних грудей на шию, рвучко та відчайдушно цілував місіс Горман, якщо влучить, то в рот, а ні — то десь довкола рота, відтак щулився і перебирав свою звичну поставу щойно знятого з хреста страдника. Назустріч цим поцілункам, коли їхня шалена напруга трохи вщухала, тобто одразу після застосування, линули незабарні зустрічні цілунки місіс Горман, яка відповідала на ласку чемно, спокійно й розважливо, так, як дехто піднімає рукавичку або газету, яка щойно випала з рук, і з приємною усмішкою, ґречно вклоняючись, повертає її незграбі-власникові. Отже, кожен такий поцілунок складався насправді з двох цілунків, із Уотового, романтично-палкого і бурхливого, і місіс Горманового, масного та ввічливого.
Але місіс Горман не завжди сиділа на Уоті, бо інколи Уот сидів на місіс Горман. Випадали й такі дні, коли місіс Горман не злазила з Уота, а бували й такі, коли Уот не злазив з місіс Горман. Не бракувало й таких днів, коли місіс Горман починала з того, що сідала на Уота, а кінчала тим, що садовила Уота на себе, або таких, коли Уот починав з того, що сідав на пані Горман, а кінчав тим, що садовив пані Горман на себе. Бо перш ніж місіс Горман мусила йти, Уот бував добре стомлений від сидіння на місіс Горман або під нею. В такому випадку якщо місіс Горман сиділа на Уоті, а не навпаки, тоді він лагідно підтримував її, підводив, доки вона ставала ногами на підлогу, і підводився сам, і виходило, що лише мить тому вони вдвох сиділи, вона на ньому, він на стільці, а тепер осьо вже стояли, бік о бік, ногами на підлозі. Відтак вони удвох мостилися на відпочинок, Уот та місіс Горман, перший — на стільці, друга — на першому. Але якщо не місіс Горман сиділа на Уоті, а Уот на місіс Горман, тоді він злазив з її колін і лагідним рухом рук допомагав їй підвестися, потім займав її місце (згинаючи свої коліна) на стільці і садовив її зверху (розставляючи ноги) собі на коліна. А позаяк Уот не був такий аж надто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку, горішній тиск місіс Горман, коли та була зверху, чи долішній тиск місіс Горман, коли вона була знизу, тому йому часто-густо доводилося міняти не менш як дві, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи шість, чи сім, чи вісім, чи дев’ять, чи десять, чи одинадцять, чи навіть дванадцять, ба й навіть тринадцять, різноманітних поз, перш ніж надходив час місіс Горман іти додому. Тобто можна припустити, що між різними позами в них була хвилинна пауза, і кожна з поз тривала в середньому п’ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним поцілунком на день, який тривав хвилину або й півтори, один поміркований, пересічний поцілунок на цілу днину або подвійний поцілунок, який починався на першій позі і завертався на останній, бо під час зміни поз їм було не до поцілунків.
І далі цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще трохи й побігли б. Чому, цікаво? Може, в їхніх серцях, Уотовім серці і серці місіс Горман, ще не згасло далеке відлуння минулої пристрасті чи якогось хибного кроку, на який вони зважилися десь колись у сиву давнину, відлуння, яке застерігало їх і напучувало: не брудніться, не пхайтеся у клоаку тваринних інстинктів і насолоди, а слухайте, як, мов рідкісна, ніжна, прекрасна і тендітна квітка, пахтить, розливається ніжними звуками це тихе відлуння. Ой, навряд. Просто Уот не мав снаги, а місіс Горман не мала часу на бодай поверхове, неглибоке єднання. О іронія життя! Життя, сповненого кохання! Чому все так, що тому, хто має час, завжди бракує снаги, а та, що має снагу, не має часу! Ну чому, скажіть на милість, на заваді щастю завжди стоїть якась нікчемна, з медичного погляду цілком виліковна ендокримінальна халепа, якісь сорок п’ять-п’ятдесят хвилин, котрі безповоротно, мов смерть, ні, немов Гелеспонт, розділяють коханців. Бо якби лишень Уот мав трохи більше завзяття, а місіс Горман — часу, то Уот при дбайливому, клопіткому лікуванні міг би собі викохати і загартувати потужний природний відбійник, який йому саме тут став би у великій пригоді. А так, при наявності тієї обмеженої кількості сили, яку відчував Уот, і того обмеженого часу, який мала місіс Горман, важко сказати, на що вони були здатні, окрім хіба що сидіння одне на одному, вигинання, поцілунків, відпочинку, нових поцілунків, нового відпочинку, доки не прийде час місіс Горман тягти свою рибу далі.