I от що саме було у тій місіс Горман такого, і що такого було в Уоті, що так колошкало Уота і змушувало серце місіс Горман танути? Де, між якими бганками людської душі гніздиться плотська хіть, яка завше знаходить, де злитися з чиєюсь іншою плотською хіттю? Ну от що, здавалося б, спільного могло бути між Уотом, чоловіком, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, жінкою, до якої не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, до якої теж не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли ні чоловіки, ні жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли ні чоловіки, ні жінки? Усіма своїми життєво важливими органами, всім нутром він відчував і знав, як усе переплелося і змішалося — чоловіки, до яких не липли чоловіки, і ті, до яких не липли жінки. Та й місіс Горман, безумовно, не була з цього погляду якимось винятком. Але це нічого ніде не міняло. А що, як той потяг, який вони відчували одне до одного, місіс Горман — до Уота, а Уот — до місіс Горман, був зумовлений з її боку — пляшкою пива, а з його боку — запахом риби? І через багато років Уот дедалі більше схилявся до подібної думки, тоді як від місіс Горман лишилася хіба що згадка, і не згадка, а так, запах давно призабутих парфумів — не більше.
Тричі на день до дверей чорного ходу підходив містер Ґрейвз. Вранці він брав ключі від свого сарая, вдень — свій чайничок, по обіді одержував пляшку свого пива і повертав чайник, а ввечері повертав ключ і порожню пляшку.
Уоту містер Ґрейвз майже подобався, особливо його манера розмовляти. Містер Ґрейвз вимовляв звук «т» не так, як усі люди, а набагато симпатичніше. «Сри — чотири» казав він замість «три — чотири». Уот полюбляв ці косоокі китайські слова. І коли, вмостившися на сходинках проти сонця, містер Ґрейвз, бувало, цмулив пиво і підморгував йому своїм вигорілим од довгого віку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось — «сри — чосири пляски, хіба це доза?», то Уота частенько брала підозра, що містер Ґрейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою.
Містер Ґрейвз мав багато чого сказати про містера Нота, про Ерскіна, Арсена, Уолтера, Вінсента та інших, чиї імена він давно уже забув або ніколи не знав. Але нічого вартого уваги він не казав. Він цитував своїх попередників і ділився спогадами зі свого власного досвіду. Бо й батько його, і батьків батько, і так далі — всі працювали на містера Нота. Тобто ось вам ще одне скупчення. Його родина, казав він, доглядала за садом з самого його початку. І про містера Нота та його юних джентльменів він був найкращої думки. Тоді Уот вперше почув про існування цих джентльменів. Але як знати, може, він мав на увазі друзяк, з якими містер Нот зустрічався в шинках.
Але містер Ґрейвз торочив головно про свої хатні незгоди. Між ним і його жінкою, здається, не було цілковитої злагоди, і не тільки тепер, а і раніше. Точніше, не те щоби цілковитої, а й зовсім ніякої. Містер Ґрейвз, здається, дожив до такого віку, коли домашні незгоди стають джерелом великої втіхи, а зовсім не приводом для ремствування чи скарг. І все ж це непокоїло містера Ґрейвза. Усе своє подружнє життя він спромагався жити з нею, як голуб із горлицею, а оце вже деякий час щось йому десь урвалося. Місіс Ґрейвз також бідкалася через те, що її чоловік більше не міг з нею жити у злагоді, бо над усе в світі вона полюбляла, коли з нею добре живуть.