Він не знав, коли це сталося. Коли тисове дерево було темно-зеленого, майже чорного кольору. Було це того білого, ніжного ранку, коли земля одяглася, немов готувалася лягти в труну. Було чути дзвони з каплички, церковні дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привіз, співаючи, молоко і поставив бідон під самі двері, мало не верещав свою немелодійну пісню, щедро налив повний глек молока, поставив його на землю і, не уриваючи співу, поїхав далі.
Дивний чоловік, фігурою нагадує Арсена та Ерскіна. Він називався Артуром. Артур.
III
Десь приблизно у цей час Уота перевели до іншого приміщення, а мене залишили замість нього. Після того ми зустрічалися і балакали як давні знайомі. Тут не йдеться про те, що ми аж надто часто зустрічалися і балакали, ні, не часто. Ми рідко залишали свої будинки, він — свій, а я — свій. Бо коли ставала година і ми виходили в сад, то ці виходи не завжди збігалися. Бо та погода, яку я полюбляв, хоча й нагадувала погоду, яку полюбляв Уот, все ж мала деякі особливості, які Уотові були не до шмиги, і навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякі особливості, яких я аж ніяк не витримував. Отже, коли ми, не змовляючись, визирали у вікна, виходили з наших будинків, щоб поніжитися на осонні й подихати чистим повітрям, зустрічалися у садку і не виключено, що заводили дружню бесіду (бо хоча ми не могли заводити дружню бесіду, не зустрівшися, але могли зустрічатися, як воно часто й було, і ніякої бесіди не заводити), все ж одного з нас часто охоплювало неабияке розчарування і смуток, пекучий смуток від того, що він покинув будинок свій, і він клявся собі, хоч ніколи цієї клятви і не дотримувався, що ніколи більше не залишатиме свого будинку, ніколи й ні за яких умов. Крім того, інколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвір, але водночас ми ніколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а інший піддавався, тоді все ж була сяка-така, а все ж надія на зустріч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали ніякої змоги ні зустрітися, ні побалакати. А коли ми піддавалися удвох, от тоді ми й зустрічалися, а часом і розмовляли посеред садка.
А як легко піддатися чи, навпаки, відкинути звернутий до тебе заклик, як легко, як легко. Але ми, ті, що вічно животіємо у своєму безвіконні, в’язні власного тіла, з його одвічно нормальною температурою, геть позбавлені зовнішніх звуків, не здатні ні почути, як віє вітер, ні побачити, як світить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, від якої такої улюбленої погоди? Ну хіба що якийсь дуже слабкий порух, здатний викликати лише жалюгідне схвалення або не менш жалюгідне заперечення. А на метеорологічні дані, почуті від слуг, годі було покладатися. Отже, не слід дивуватися з того, що через брак знань про те, що відбувається назовні, ми виходили з хати, то Уот, то я, то як Уот, так і я, безліч швидкоплинних годин, які б проминули ще швидше (краще від цього було чи навпаки, хто знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так і я, виходили на прогулянку, то Уот, то я, то як Уот, так і я, і поки те-се, могли б навіть погомоніти про всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те, що для нас обох, таких завжди готових піддатися, але якось так, щоб водночас не виходити зі своїх теплих, окремих, непроникних для світла та звука оболонок, завжди був, існував і лунав той заклик, який вряди-годи все ж тягнув нас у наш маленький садок. Так, сам той факт, що ми взагалі зустрічалися, розмовляли, до чогось разом дослухалися, торкалися руками, плечами один одного, що наші ноги ступали разом по тій самій землі, паралельно, права нога попереду, ліва — позаду, потім навпаки, і що ми могли, подавши тулуб вперед, обніматися (це було вельми рідко, звичайно, і, певна річ, без поцілунків), все це тепер видається мені таким дивним, таким дивовижним. Бо ми ніколи не залишали наших помешкань, ніколи, хіба що тоді, коли чули поклик улюбленої погоди, заради мене Уот ніколи не виходив із хати, а я — заради нього, ні, якщо й залишали свої будинки, то незалежно один від одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, і от у садку ми й зустрічалися, інколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навіть ніжно.
І ніяких контактів з потолоччю, що галасує, здіймає бучу по всіх проходах та коридорах і, вічно похмура та набурмосена, день і ніч грається у м’яча. Ми лише прагнули непомітно вийти з наших будинків, пробитися через усе це грайливе, дурносмішливе лайно до улюбленої погоди й назад.