З усіх різновидів погоди ми над усе полюбляли такий, коли було дуже вітряно і разом з тим сонячно[7]. Але якщо для Уота найголовнішим був вітер, то для Сема — сонце. Тож навіть при тьмяному освітленні, якщо вітер дув щосили, Уот ні на що вголос не скаржився, а я заплющував очі на недостатню потужність вітру, аби лише сонце світило на мене більш-менш яскравим промінням. Отже, стає ясно, що таких випадків, коли б нам обом було однаково любо й мило прогулюватися садком і вести бесіду, набереться негусто. Бо коли на Сема сяяло яскраве сонце, то Уот нудився з задухи у вакуумі, а коли вітер шарпав Уота, мов сухий листок, то Сем спотикався у суцільній темряві. Але все ж, коли в садку вдавалося досягти унікальної рівноваги між бажаними ступенями потрібної вентиляції та освітлення, тоді ми, кожен на свій копил, перебували у злагоді і мирноті, доки не вщухав вітер і не сідало сонце.
І справа не в тому, що сад був маленький, ні, десь десять-п’ятнадцять акрів — хіба ж це мало? Але після наших будинків він здавався нам крихітним.
У ньому росли велетенські бліді осики, темні тиси вражали тропічною бучністю, не бракувало там і всяких інших дерев, але не в такій кількості. Дерева росли серед дикого різнотрав’я, яке здатне було заглушити будь-яку стежку, так що гуляли ми головно в затінку, під розлогими, важкими, буйно тремтливими гілляками.
Взимку під ногами в нас тріпотіли, корчилися тонкі тіні пожовклого, зів’ялого бур’яну.
Квітів там не було і сліду, хіба що якесь самосійне зілля або таке, що ніколи не вмирає, або якщо й вмирає, то раз на кілька сезонів, задавлене настирливими бур’янами. А серед бур’янів особливо виділялися кульбаби.
Овочі не росли там ніякі.
Був там і маленький струмок, або ж ручай, який не всихав і в люту спеку, а тік собі то спроквола, то мов гірська річка, втім, ніколи не переливаючись через краї своєї вузької канави. Над темними водами струмка було перекинуто трухлявий сільський місток, який ладен був от-от розвалитися.
І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посередині, Уот потупцяв завзятіше, ніж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, і не обдивився як слід маршрут свого руху, і від цього одна дошка тріснула, і його нога провалилася мало не до коліна. Він би, напевно, впав у воду і примхливий потік затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч і не витягнув його. Подяки за цю хай мізерну, але допомогу я так і не дочекався. Ми не гаяли ні секунди і грубим ломаччям і вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долілиць, я на своєму череві, Уот — на своєму, наші нижні кінцівки і половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березі, а верхні кінцівки і решта тулуба зависли над стрімкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не покладаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу і полагодили місток, після чого він став не гірший, а то й кращий, ніж був. І тоді ми подивилися в очі один одному й усміхнулися, що траплялося вельми рідко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не міняючи усмішки, ми почали наполегливо тягтися вперед і вгору, доки наші голови й наші шляхетні випуклі чола зустрілись і торкнулися, Уотове шляхетне чоло із моїм шляхетним чолом. А потім ми вчинили таке, на що рідко зважувалися, — ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечі, я поклав свої — на його (а що мені ще лишалося робити), тоді я торкнувся губами Уотової лівої щоки, а Уот у відповідь (іншого виходу він не мав) торкнувся своїми губами моєї лівої щоки, дуже старанно і без зайвих емоцій, в той час як над нами гілки спліталися в щільну арку і без упину гойдалися.
Як бачите, ми прикипіли серцем до цього містка. Бо без нього як би ми переходили з однієї частини саду в іншу? Ми б понамочували собі ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонію, а звідти і до фатальних наслідків як штихом докинути.
Якимись стільцями чи лавами, на яких ми могли б сидіти та відпочивати, тут і не пахло.
Кущів, а точніше чагарів, теж не було й сліду. Скрізь, куди не плюнь, буяли хащі, густі й непролазні, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик.
Небо кишіло різноманітною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камінці та грудки землі. Зокрема вільшанок завдяки їхній довірливості ми забили особливо багато.
Та й жайворонкових гніздечок з теплими яйцями, добре зігрітими матір’ю-пташкою, щойно зігнаною зі свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати і дивитися, як вони хрускають, потрощені на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят.
7
У цей час Уотові подобалося сонце, принаймні воно його не дратувало. Невідомо, чому він так раптом змінив свою думку, йому, здається, подобалося те, що рухається не тільки він, а й усі тіні.