І от однієї чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я відчув, як ноги мої несамохіть, наче їх штовхає незнана зовнішня сила, рухаються у бік огорожі; і сила спонукала мене доти, аж доки я добувся впритул до самого дроту, і якби зробив бодай ще крок, то завдав би собі відчутної, щоб не сказати фатальної травми; потім ця сила ослабила тиск і зовсім щезла, а я озирнувся, чого раніше ніколи не робив зроду-віку, і став роздивлятися все навколо. Ну що за потворна річ — крапка з комою. Я кажу, зовнішня сила; бо із власної волі, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тоді, не була позбавлена певної котячої чіпкості, я б ні за що в світі не підійшов би до огорожі, бо огорожі я полюбляв, особливо огорожі з колючого дроту, полюбляв над усе, більше, ніж мури, частоколи чи густі живоплоти, набагато більше; а от до обмеженого руху в обмеженому просторі при необмеженості поля зору до рівчака, до гатки, до ґрат на вікнах, до трясовини, до сипучих пісків я прикипів усім серцем тоді, усією душею. І Уот, якщо не помиляюся (і це робить усі подальші події ще більш винятковими), відчував те саме. Бо коли, ще до його переведення на нове місце, ми прогулювалися разом по нашому саду, то ми ніколи не наближалися до огорожі, а могли б, якби нам хоча б пару разів випадала така нагода. Уот не тягнув мене геть звідти, і я його не тягнув, але ми, ніби змовившися загодя, якщо й підходили до огорожі, то не ближче, як метрів на триста-чотириста. Інколи ми бачили її здаля, оповиту туманом, бачили обвислий колючий дріт, похилені опори, які теліпалися на вітриську в кінці просіки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який сидів, вирізняючись на тлі неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пір’я.
І от, підійшовши так близько до огорожі, що можна було, аби лиш схотіти, торкнутися її ціпком, і збентежено озираючись на всі боки, я помітив, помилки тут бути не могло, що стою перед одним з тих каналів або проток, про які була мова вище, де стикаються кордони садів, мого та сусіднього, що тягнувся у тому ж напрямку, і прохід між ними був такий вузький і такий довгий, що мимоволі виникали сумніви, чи сповна розуму був той садівник, який відповідав за розбивку саду. Я старанно і не покладаючись на свої примхливі чуття, продовжував огляд і у суміжному саду помітив (чіткість мого зору була винятковою, схибити я ніяк не міг), кого б ви подумали, ну, звичайно, Уота, котрий рухався назадгузь у мій бік. Пересувався він поволі, так, ніби весь час блукав або йшов навпомацки, що пояснювалося відсутністю пари гострих очей на потилиці; рух цей також не можна було назвати безболісним, бо, як на мене, дуже вже часто він бився об стовбури, перечіплявся носаками або підборами об чагарникову парость, завалювався на спину і гепався об землю або в ожинові хащі, у верес, кропиву чи будяки. Але він одразу підводився і, не скаржачись, ішов далі, поки дістався до огорожі і впав на неї, розпростерши руки, і схопився за колючий дріт. Потім він розвернувся, замірявшись, очевидно, рушати назад таким саме способом, як і прийшов сюди, і я побачив обличчя його і все, що було нижче. Обличчя його було геть закривавлене, і руки теж, а в голові стирчали шпичаки. (У ту мить він був настільки схожий на Христа, як його уявляв собі Босх, ця картина висіла тоді на Трафальґарській площі, що навіть я це помітив.) І в ту саму мить мені раптом здалося, ніби я стою перед великим дзеркалом, у якому відбивається мій сад і моя огорожа, і сам я, і пташки, що ширяють у небі, і тоді я подивився на руки свої і торкнувся лиця свого і свого блискучого голого черепа, і відчув хвилювання у грудях, таке безпідставне і разом з тим небезпідставне. (Бо якщо хтось тоді й справді не нагадував Христа, якого зобразив Босх, що висів тоді на Трафальґарській площі, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти так довів себе до такого стану, га? Звичайно, сказав Уот. Це на позір звичайне слово неабияк мене наполохало і завдало більше болю, ніж якби хтось зблизька у яру чи в байраці пальнув по мені з дробовика. Це враження тільки поглибилося від того, що я почув далі. Цікаво мені, сказав Уот, носовичка мені дати чи міг би ти, кров щоб утерти, га? Зараз, чекай, закричав я, біжу. У ту мить я, здається, так хвилювався і так поспішав на допомогу Уотові, що ладен був у разі потреби усім тілом впасти на дріт. Я так хвацько заходився здійснювати цей задум, що поквапився відійти на десять-п’ятнадцять кроків і метнувся шукати якийсь пагін чи гілку, з якої можна було би швидко і без допомоги гострих інструментів зробити жердину чи тичку. І поки я мляво нишпорив очима круг себе, я ніби побачив в огорожі, праворуч від себе, отвір, великий, з нерівними, драними краями. І уявіть собі моє здивування, коли, підійшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це таки був отвір, дірка в огорожі, велика, з нерівними драними краями, утворена незчисленними вітрами, незліченними дощами, або кнуром, або бугаєм, який мчав, переслідуючи когось, вепр або тур, сліпий від жаху, засліплений люттю або, як знати, тваринною хіттю, який саме у цьому місці, мов тараном, пробив огорожу, ослаблену незчисленними вітрами і незліченними дощами. Через цю дірку я пройшов, не подряпавши ні себе, ні свого гарненького вбрання, і як тільки опинився в проході, то став озиратися на всі боки, аж поки до мене повернулася притаманна мені самовпевненість. Мої чуття стали у десять-п’ятнадцять разів гострішими проти звичайного, і я невдовзі побачив, якраз навпроти себе, на сусідній огорожі, ще одну дірку, точніше, такої форми, як та, крізь яку я продерся десять-п’ятнадцять хвилин тому. Значить, сказав я, ніякий не вепр і не тур наробив цих дірок, а якесь надзвичайно потужне стихійне лихо. Бо спробуй знайти такого вепра чи такого тура, який би, пробивши діру у першій огорожі, був здатен негайно пробити й другу, точнісінько такої форми. Бо хай би він навіть подужав пробити першу, то на це пішло б стільки люті й завзяття, що решти б йому аж ніяк не вистачило на другу. Додайте до цього те, що на цій ділянці між огорожами не було і ярда, тобто звірячий писок мусив упертися в другий колючий дріт ще до того, як його задня частина прорвалася крізь першу, себто, подолавши першу огорожу, йому просто забракло б місця, щоб віддихатися і відновити свою рушійну силу, вкрай потрібну для штурму другої огорожі. Малоймовірно і те, що тур або вепр, протаранивши першу огорожу, міг позадкувати на те місце, звідки він починав свій штурм, щоб відновити сили, і за другим заходом, проскочивши першу огорожу, прорвати й другу. Бо, прорвавши першу огорожу, звір міг або все ще бути засліплений несамовитою пристрастю, або вже ні. Якщо все ще був, тоді навряд чи щоб він міг попасти в самісіньку дірку і при цьому набрати швидкість, необхідну для прориву другої огорожі. Якщо ж він на той час уже не був засліплений і, зробивши першу дірку, трошечки охолов і розплющив очі, з якої речі було йому знову кидатися на колючий дріт? Не трималося купи й припущення, буцімто другу, точніше, Уотову дірку (бо хто міг поручитися, що так звана друга дірка не з’явилася першою, а так звана перша — другою) прорвали незалежно від першої, тобто моєї, бозна-коли і не з мого, а з Уотового боку. Бо якщо ці дві дірки пробили, ніяк не змовляючись, в різні часи два абсолютно різних оскаженілих кнури або ж тури, щось не вірилося, щоб одну міг прорвати оскаженілий вепр, а другу — оскаженілий тур. Тоді, м’яко кажучи, не вкладалося ні в яку голову, як вони могли так збігтися. Разом з тим не віриться, що ці дві дірки, одну в Уотовій огорожі, другу — в моїй, могли зробити водночас два оскаженілі бугаї або два оскаженілі кабани, або оскаженілий бугай і оскаженіла корова, або оскаженілий кабан і оскаженіла льоха (бо хто ж повірить, щоб їх водночас поробили розлючений бугай і розлючена льоха або розлючений кабан і розлючена корова), які мчали з протилежних боків, ущерть повні нестримної люті або статевого бажання, доки не гупнулися об дроти і не прорвали гострої огорожі на тому місці, де я оце стою і мізкую. Бо якби все було саме так, тоді обидва тури чи вепри, чи бугай і корова, чи кабан і льоха, кожен мусив протаранити свою огорожу в одну і ту саму мить, а не так, що спочатку один чи одна, а за мить інший чи інша. Бо в такому випадку бугай чи корова, кабан чи льоха, які прорвалися перші чи перша, хоч-не-хоч, а мусив чи мусила заважати рухові бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка, шаліючи від люті чи від кохання, квапилася чи квапився зіткнутися з ним або з нею. Я також не знайшов, хоч і став навколішки і обмацав кожну билинку, ніяких слідів бойовиська чи копуляції. Виходить, що ці дірки поробили не кабан і не два бугаї, не два кабани, не дві корови, не дві свині, не бугай і корова, не кабан і льоха, ні, а погодні умови, дощі чи вітри, яким нема числа, тутешні сонячне проміння, сніги, морози й відлиги, які виділяються з-поміж інших своєю невблаганністю. А з іншого боку, трясця його м