Я обернувся у той бік, де я мав радість востаннє бачити Уота, і там я його не побачив; ні там, ні в жодному з інших місць; а їх тоді перед моїми очима було чимало. І тільки коли я гукнув: «Уоте! Уоте!» — він з’явився, соромливо й незграбно застібаючи штани, які сиділи на ньому задом наперед, і, вийшовши з-за дерева та орієнтуючись на мої окрики, рушив спиною вперед. Просувався він дуже повільно, болісно і з великими труднощами, часто падав, але не менш часто підводився, при цьому не скиглив і якось добувся до того місця, де стояв я, і ось, нарешті, після тривалої розлуки я зміг торкнутися його своєю рукою. Потім я випростав руку і через дірку перетягнув його на свій бік огорожі, дістав із кишені хусточку, витер йому обличчя й руки, відтак із тієї ж кишені видобув коробку з маззю і змастив подряпини на його обличчі і руках, потім знову ж таки із кишені витягнув гребінця, розправив його чуприну, а після того щіточкою, що лежала у мене в кишені, я почистив його піджак і штани. Тоді я розвернув його і поставив обличчям до себе. Після цього я поклав його руки на мої плечі, його ліву руку на своє праве плече і його праву руку на своє ліве плече. Після цього я поклав свої руки на його плечі, на його ліве плече свою праву руку, а на його праве плече свою ліву руку. Після цього я зробив маленький крок уперед лівою ногою, а він трохи відступив назад правою ногою (а що йому ще лишалося). Після цього я зробив два кроки вперед правою ногою, а він, звичайно, два кроки назад лівою ногою. І так ми тупцяли між огорожами, я вперед, він назад, поки дісталися до того місця, де огорожі розходилися. Після цього ми розвернулися, спершу я, тоді він, і потупцяли туди, звідки вийшли, я — передом, а він, звісно, — задом, як і раніше, не знімаючи рук із плечей один одного. І за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дірку і дійшли до того місця, де огорожі знов почали розходитися. Тоді ми вправно, немов один організм, розвернулися ще раз і подалися зворотним ходом, я стежив за тим, де ми йдемо, він — звідки вийшли. Так ми тупцяли вздовж огорож, взад і вперед, уперед і взад, знову разом після тривалої розлуки під яскраво сліпучим сонцем, на шаленому вітрюгані.
Зустрітися знову після тривалої розлуки, коли сяє сонце і дме вітер, якщо ти як слід цінуєш сонце і вітер, то це, я скажу вам, велике діло, і в цьому щось є, безумовно.
Та й поки ми рухалися уздовж огорож, між тими місцями, де вони починали віддалятися, простору нам не бракувало.
В Уотовому саду чи в моєму нам було б затишніше і спокійніше. Але мені і на думку не спало взяти Уота і вернутися у свій сад або взяти Уота й пройти у його сад. І Уоту не спало на думку взяти мене і вернутися у свій сад або взяти мене і пройти у мій сад, бо мій сад — то мій сад, а Уотів сад — то його сад, спільного ж саду ми більше не мали. Так ми й прогулювалися туди-сюди по нічийній землі.
Отже, ми після такої довгої перерви відновили наші спільні прогулянки, під час яких інколи розмовляли.
Як Уот відступав, так він і розмовляв, все в нього рухалося назадгузь. Ось зразок його розмови того періоду.
День весь майся, ночі частину і, Нотом я з. Ж я цього до а, бачив не майже його, чув не майже. Вечора до ранку з. Його я побачив ну почув, що й то ну. Морок та тиша. Слабнуть очі, теж падає зір. Рухаюся я нині, туман мов.
Із вищенаведеного можна зробити такий висновок: що інверсія вразила не речення, а лише порядок слів у кожному реченні;
що інверсія була неповною; що траплявся еліпсис (тобто пропуск окремих слів); що автор прагнув досягти милозвучності; що все, що він промовляв, не було, здається, позбавлено певної спонтанності;
що він часто стрибав з теми на тему; що думки його теж зазнавали інверсії.
Так рано чи пізно кожен чоловік починає заздрити весняній мусі, що передчуває нескінченні літні радощі.
Розмовляв він, як і раніше, нерозбірливою скоромовкою, яку попервах, хоча ми й пересувалися впритул один до одного, я вважав повною нісенітницею, бо не міг з того втямити ані слова.
А Уот мене геть не розумів. Прошу, казав він, сказали ви як.
Через що, підозрюю, я й пропустив надзвичайно цікаві відомості про перший або початковий етап другого, або завершального періоду Уотової служби в будинку містера Нота.
Бо Уот, як це не дивно, ні на крок не відступав від хронології і не терпів марнослів’я.