Це видовище повністю спантеличило всю раду, і почулися вигуки: ви подивіться, який життєлюб![8] У такому віці! От що значить жити на свіжім повітрі! Це результат самотності! Ego autem! (Репліка містера Макстерна.) Але тут містер Накібал, відчувши, нарешті, жадану полегкість, підвівся, видобув праву руку з-під своєї спідниці, підніс долоню під ніс і характерним жестом кілька разів почухав кінчик носа. Потім він прийняв свою попередню, цілком пристойну позу, з якої його вивів раптовий напад застарілої болячки, — тобто поклав руки на коліна, свої старі, рябі, волохаті, вузлуваті руки на свої голі, старі, кістляві, посинілі коліна, праву стару, волохату, рябу руку на кістляве праве голе, старе коліно, а ліву стару, вузлувату, рябу руку на ліве старе, посиніле, старе, кістляве коліно і спрямував свій скляний, пильний погляд на щось добре і давно відоме або щось ну зовсім нецікаве за вікном, на небо, яке підпирали то баня собору, то дах, шпиль, вежа, то маківка дерева. І тут настала така мить, коли Луїт підвів містера Накібала до підніжжя помосту, на якому сиділи члени ради, і, дивлячись йому прямо в обличчя сповненим приязні поглядом, точніше, не зовсім прямо, а трошечки десь на чверть криво, себто сповнений приязні погляд поцілив у саме вухо, бо що наполегливіше Луїт нахиляв обличчя, своє по вінця налите приязню обличчя у бік містера Накібала, то більше містер Накібал відхиляв своє бурякове, старе, волохате обличчя у протилежний бік, і сказав, урочисто і голосно вимовляючи кожен звук, чотириста вісім тисяч сто вісімдесять чотири. І тут містер Накібал, на превеликий подив усього загалу, опустив очі з неба, свої розумні, тупі, зволожені, мов вирячені, очі, і втупився ними у містера Фіцвайна, який, хвильку подумаши, раптом ще більше дивуючи і без того отетерілий загал, вигукнув: Газель! Вівця! Стара вівця! Містере Дебейкер, сер, сказав Луїт, чи не могли б ви зробити, не в службу, а в дружбу, мені таку ласку і достеменно занотувати все, що я і мій друг казатимемо тут далі? Чому ж ні, містере Луїт, звичайно, сказав містер Дебейкер. Я дуже вам вдячний, містере Дебейкер, сказав Луїт. Прошу, прошу, містере Луїт, і нема за що, сказав містер Дебейкер. У такому разі я можу на вас покластися, містере Дебейкер, сказав Луїт. Певна річ, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ви занадто згідливі, містере Дебейкер, сказав Луїт. Та де, хіба, містере Луїт, хіба, сказав містер Дебейкер. Козел! Старий бевзь! заволав містер Фіцвайн. Ви мене так заспокоїли, містере Дебейкер, сказав Луїт. Ні слова більше, містере Луїт, сказав містер Дебейкер, більше ні слова. І водночас, містере Дебейкер, спекатися такого тягаря, сказав Луїт. Його очі сягають до денця моєї душі, сказав містер Фіцвайн. До денця чого? сказав містер О’Мельдон. До денця його душі, сказав містер Магершон. Хай Бог милує! Що ж то було! вигукнув містер Макстерн. Як ви гадаєте, що то було? Молитва до Божої Матері? сказав містер Дебейкер. Хіба серед грішних людей таке трапляється? сказав містер Магершон. Погляд принаймні був цілком щирий, сказав містер О’Мельдон. Тоді дозвольте мені продовжити, містере Дебейкер, сказав Луїт. Я особисто нічого проти цього не маю, продовжуйте, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Прив’яжіть його, так само, як прив’язують вогкими стрічками, сказав містер Фіцвайн. Помагай вам Боже, містере Дебейкер, сказав Луїт. І вам, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ні, ні, саме вам, містере Дебейкер, вам, сказав Луїт. І чому саме мені, містере Луїт, хоча добре, якщо ви вже так наполягаєте, але вам також, сказав містер Дебейкер. Тобто хай нам обом він помагає, ви ж це хочете сказати, містере Дебейкер? сказав Луїт. Д’ябльо, сказав містер Дебейкер (французький вираз). Мені знайоме його обличчя, сказав містер Фіцвайн. Томе! гукнув Луїт. Містер Накібал обернувся на оклик, і Луїт побачив, що той дуже чимось стурбований. Овва! сказав Луїт, ще трохи, й наступить вирішальна мить, і голосно оголосив: триста вісімдесят дев’ять ти… Мені, як би воно не вийшло, сказав містер Фіцвайн. Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, загорлав Луїт. Га? сказав містер Накібал. Ви це записали, містере Дебейкер? сказав Луїт. Так, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. А ви не змогли б повторити, містере Дебейкер? сказав Луїт. Безумовно, містере Луїт. Я повторюю, містер Луїт: триста вісімдесят дев’ять тисяч сімдесят. Містер Мак… Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, сказав Луїт, не сімдесят, а сімнадцять. О, перепрошую, містере Луїт, мені почулося сімдесят, сказав містер Дебейкер. Я сказав «сімнадцять», містере Дебейкер, сказав Луїт, бо так я і подумав, чітко і ясно. Це неймовірно, сказав містер Дебейкер, я чітко і ясно чув «сімдесят». А ви, містере Макстерн, що ви почули? Я почув «сімнадцять», надзвичайно чітко почув, сказав містер Макстерн. Правда, сказав містер Дебейкер, так і почули? Ці «надцять» і досі бринять у моєму вусі, сказав містер Макстерн. А ви, містере О’Мельдон, сказав містер Дебейкер? Що «а ви»? сказав містер О’Мельдон. Ви що почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. А ви що почули, містере Дебейкер? сказав містер О’Мельдон. «Сімдесят», сказав містер Дебейкер. І сім що? сказав містер О’Мельдон. І сім-де-сссять, сказав містер Дебейкер. Безумовно, сказав містер О’Мельдон. Ха, сказав містер Дебейкер. А я сказав «сімнадцять», сказав Луїт. І що? сказав містер Магершон. І сім-на-дд-цять, сказав Луїт. Я так і думав, сказав містер Магершон. А ми ніяк не можемо дійти згоди, сказав містер Дебейкер. Аякже, сказав містер Магершон. А ви, пане президент? сказав містер Дебейкер. Ге? сказав містер Фіцвайн. Я кажу «містере президент», сказав містер Дебейкер. Не розумію вас, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Як ви почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. Мені почулось «сорок шість», сказав містер Фіцвайн. Я сказав «і сімнадцять», сказав Луїт. Ми вам віримо,