іти додому до моєї жінки. І до дітей, додав він. Питання, яке я збирався викласти, сказав містер О’Мельдон, коли мене так брутально урвали, полягало ось у чому. Якщо у лівому стовпчику, тобто стовпчику коренів, замість двозначних чисел трапляються і три-, і чотиризначні, не кажучи вже про інші, тоді у правому стовпчику, тобто у стовпчику кубів, замість суто шестизначних чисел мусили бути й семи-, восьми-, дев’яти-, десяти-, одинадцяти- і навіть дванадцятизначні числа. Після цих слів запала мовчанка. Чи не так, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Може бути, сказав Луїт. У такому разі чому, сказав містер О’Мельдон, перехнябився уперед і вдарив кулаком по столу, чому їх тут немає? Кого там немає? сказав містер Фіцвайн. Того, про кого я щойно казав, сказав містер О’Мельдон. Тобто? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів: з одного боку, у першому стовпчику… Тобто стовпчику коренів, сказав містер Дебейкер. Містер О’Мельдон продовжив: три- і навіть чотиризначні числа… Не кажучи про всі інші, сказав містер Макстерн. Містер О’Мельдон продовжив: а з іншого боку, в іншому… Тобто стовпчику кубів, сказав містер Магершон. Містер О’Мельдон продовжив: семизначні… Восьми-… сказав містер Дебейкер. Або дев’яти-, сказав містер Макстерн. Або десяти-, сказав містер Магершон. Або одинадцяти-, сказав містер Дебейкер. Або навіть дванадцяти-, сказав містер Макстерн. Значить, сказав містер Магершон. А що їм там робити? сказав містер Фіцвайн. Пташка божая не знає ні турбот і ні… сказав Луїт. Чи можу я припустити, містере Луїт, сказав містер О’Мельдон, що якщо я запитаю цього чоловіка і попрошу його назвати кубічний корінь із… він схилився над аркушем, — ну, скажімо, дев’ятисот сімдесяти трьох мільйонів двохсот п’ятдесяти двох тисяч двохсот сімдесяти двох, то чи зможе він відповісти? Тільки не сьогодні, сказав Луїт. Або принаймні, сказав містер О’Мельдон, знову зазираючи у свій аркуш, із дев’ятисот дев’яноста восьми мільярдів семисот мільйонів ста двадцяти дев’яти тисяч дев’ятисот дев’яноста дев’яти? В принципі так, але не зараз, сказав Луїт. Ха, сказав містер О’Мельдон. То ви вже виклали своє питання, містере О’Мельдон? сказав містер Фіцвайн. Так, сказав містер О’Мельдон. Мені приємно це чути, сказав містер Фіцвайн. Ви про це нам пізніше розкажете, сказав містер Магершон. Але де ж я бачив це обличчя? сказав містер Фіцвайн. І ще один момент, сказав містер Макстерн. Сонце вже зайшло за західний обрій, сказав містер Дебейкер, він обернув голову і витягнув руку в тому напрямку. Всі інші теж обернулися і не зводили погляду з того місця, де щойно було сонце. Але містер Дебейкер крутнувся і, вказуючи в протилежний бік, сказав: а от на сході сутеніє набагато швидше. Потім усі обернулися і прикипіли очима до вікон, в яких щось наче мерехтіло, і до темно-сірого неба понад самою землею і світло-сірого трохи вище. Бо ніч, здавалося, не так западала, як піднімалася знизу, немов новий день. Але, нарешті, немов відходячи від могили, в яку щойно поклали близьку вам людину, затямте мої слова, містере Ґрейвз, в яку щойно поклали близьку вам людину, їхні тіла, охаючи та ахаючи, повільно знялися зі своїх місць і рушили геть, а містер Фіцвайн мерщій зібрав усі папери, бо у призахідному світлі він згадав, де саме дуже давно він побачив це обличчя. І от він підвівся і похапцем вийшов із зали (немов можна було якось вискочити із зали не підводячись), слідом за ним потяглися, не дуже кваплячись, його помічники у такому порядку, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, випадково так вийшло, навмисно чи іще якось, Бог його знає. Потім містера О’Мельдона, поки він зупинявся, щоб потиснути руку Луїтові, погладити містера Накібала по голові і зразу непомітним рухом витерти руку об штани, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, а потім і містер Макстерн, поки він зупинився, щоб висловити якусь із своїх думок, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Дебейкер, а там і містер Магершон. А потім містера Дебейкера, коли той нахилився, щоб зав’язати шнурівку на черевику, яка, як завжди, розв’язалася, обійшов містер Магершон, який тихо й повільно почвалав самотньо до дверей, немов якийсь із персонажів Едґара По, і ще трохи, і дійшов би до них, і пройшов би крізь них, якби раптом якась нагла думка не спинила його ходи і не примусила його заклякнути, розкарячивши і без того криві кінцівки, так що вага всього його тіла мала розподілитися між лівою ступнею та пальцями правої ноги і довго хиталася між ними, не знаючи, де б їй, переляканій, знайти пришиб. Тепер порядок, згідно з яким вони рушили слідом за містером Фіцвайном (він, до речі, на цей час уже їхав в одинадцятому трамваї), докорінно змінився. Тобто перший колись тепер був останній, а останній тоді — тепер перший, другий тоді — нині третій, а третій — другий. І первісний порядок (спершу містер О’Мельдон, далі містер Макстерн, далі містер Дебейкер і містер Магершон) тепер внаслідок обдумування, нахиляння, міркувань і вітання змінився на інший (спершу містер Магершон, далі містер Дебейкер, містер Макстерн і містер О’Мельдон). Але ледве містер О’Мельдон, як слід привітавшися, подався до містера Макстерна, як містер Макстерн, як слід замислившись, рушив разом із містером О’Мельдоном до містера Дебейкера. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, перший — привітатися, другий — подумати і разом рушити до містера Дебейкера, як містер Дебейкер, як слід нахилившися, подався разом із містером О’Мельдоном і містером Макстерном у бік містера Магершона. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн, і містер Дебейкер встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, а відтак і містер Дебейкер, перший — привітатися, другий — замислитися, третій — нахилитися і разом податися до містера Магершона, як містер Магершон, як слід замислившися, рушив разом із містером О’Мельдоном, містером Макстерном і містером Дебейкером до дверей. І от із дверей після неодмінного тупцяння, обміну надлишками нудної ґречності, пропускання один одного вперед, відступання убік, наступання на ноги і прориву на шляхетні лункі сходи, і виходу на внутрішнє подвір’я, яке вже полонила чорна ніч, один за одним вервечкою вийшли містер Макстерн, містер О’Мельдон, містер Магершон і містер Дебейкер, яких саме так, а не інакше розставив випадок чи яка інша фанаберія. Отже, той, хто спершу був перший, а вдруге останнім, тепер був перший, а той, хто був спершу другий, а вдруге третім, тепер був перший, а той, хто був спершу третій, а вдруге другим, тепер був останній, а той, хто був спершу останній, а вдруге першим, тепер був третій. А одразу за ними, накинувши верхній одяг, подибав надвір і містер Накібал. А одразу за ним вийшов Луїт. І Луїт, спускаючись сходами, перестрів старого, гіркого, білого і міцного сторожа Пауера, що саме піднімався нагору. Коли вони порівнялися, зовсім сивий сторож скинув свого кашкета, а Луїт усміхнувся. І добре, що кожен вчинив саме так. Бо якби Луїт не всміхнувся, то і Пауер не скинув би кашкета, а якби Пауер не скинув кашкета, тоді Луїт не всміхнувся б, і так би вони і проминули один одного, ідучи кожен своїм шляхом, Луїт — униз, Пауер — нагору, перший — з похмурим виразом, другий — у кашкеті. А на другий день… Але тут Артурові не інакше як набридла його історія, бо він покинув містера Ґрейвза і повернувся до будинку. Уот був йому вдячний за це, бо Артурова історія, яку він сприймав, не пропускаючи ані слова, вельми його виснажила й занудила. Тому він із чистим сумлінням міг тепер казати, що він, до речі, й робив, що з усього почутого і побаченого під час служби у містера Нота нічого він так ясно не бачив і не чув, як Артура та містера Ґрейвза, які стоять на залитій сонцем галявині, і Луїта, і містера Накібала, і містера О’Мельдона, і містера Магершона, і містера Фіцвайна, і містера Дебейкера, і містера Макстерна, і всі їхні вчинки й слова. Зрозумів він усе достеменно, хоча й не міг поручитися за точність чисел, а перевіряти він їх не став, бо до чисел він не мав кебети. А слова, навіть якщо вони й не були точною цитатою, все ж передавали зміст того, що мовили Артур, Луїт, містер Накібал та інші. Свого часу цей випадок вельми його потішив, і дуже довгий час нічого його більше не тішило, і ще довший час спогади про ту пригоду були для нього джерелом постійної втіхи. Але під кінець усе це його добре стомило, тоді він зрадів, коли Артур урвав свою розповідь і пішов до хати. Тоді Уот зліз зі свого горбка і подумав, що незле було б зараз опинитися в затінку прохолодної оселі і перехилити скляночку молока. Але він не наважився залишити містера Нота в садку на самоті, хоча не було ніяких підстав гадати, що, якби він пішов, щось від того змінилося б. Відтак він побачив, що гілки на дереві затріпотіли, бо за них чіплявся містер Нот, який, як здавалося, не минав жодної, коли спускався з верхівки на саму землю. Потім містер Нот розвернувся і пішов до хати, а Уот — за ним. Він радів, що так гарно провів цей ранок, сидячи на своєму горбочку, і передчував, як ще трохи, й ковтатиме холодне молоко у своєму темному прохолодному ванькирчику. А містер Ґрейвз лишився сам, стояв, спираючись на вила, посеред саду, а тіні тим часом все довшали і довшали. П