рушили слідом за містером Фіцвайном (він, до речі, на цей час уже їхав в одинадцятому трамваї), докорінно змінився. Тобто перший колись тепер був останній, а останній тоді — тепер перший, другий тоді — нині третій, а третій — другий. І первісний порядок (спершу містер О’Мельдон, далі містер Макстерн, далі містер Дебейкер і містер Магершон) тепер внаслідок обдумування, нахиляння, міркувань і вітання змінився на інший (спершу містер Магершон, далі містер Дебейкер, містер Макстерн і містер О’Мельдон). Але ледве містер О’Мельдон, як слід привітавшися, подався до містера Макстерна, як містер Макстерн, як слід замислившись, рушив разом із містером О’Мельдоном до містера Дебейкера. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, перший — привітатися, другий — подумати і разом рушити до містера Дебейкера, як містер Дебейкер, як слід нахилившися, подався разом із містером О’Мельдоном і містером Макстерном у бік містера Магершона. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн, і містер Дебейкер встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, а відтак і містер Дебейкер, перший — привітатися, другий — замислитися, третій — нахилитися і разом податися до містера Магершона, як містер Магершон, як слід замислившися, рушив разом із містером О’Мельдоном, містером Макстерном і містером Дебейкером до дверей. І от із дверей після неодмінного тупцяння, обміну надлишками нудної ґречності, пропускання один одного вперед, відступання убік, наступання на ноги і прориву на шляхетні лункі сходи, і виходу на внутрішнє подвір’я, яке вже полонила чорна ніч, один за одним вервечкою вийшли містер Макстерн, містер О’Мельдон, містер Магершон і містер Дебейкер, яких саме так, а не інакше розставив випадок чи яка інша фанаберія. Отже, той, хто спершу був перший, а вдруге останнім, тепер був перший, а той, хто був спершу другий, а вдруге третім, тепер був перший, а той, хто був спершу третій, а вдруге другим, тепер був останній, а той, хто був спершу останній, а вдруге першим, тепер був третій. А одразу за ними, накинувши верхній одяг, подибав надвір і містер Накібал. А одразу за ним вийшов Луїт. І Луїт, спускаючись сходами, перестрів старого, гіркого, білого і міцного сторожа Пауера, що саме піднімався нагору. Коли вони порівнялися, зовсім сивий сторож скинув свого кашкета, а Луїт усміхнувся. І добре, що кожен вчинив саме так. Бо якби Луїт не всміхнувся, то і Пауер не скинув би кашкета, а якби Пауер не скинув кашкета, тоді Луїт не всміхнувся б, і так би вони і проминули один одного, ідучи кожен своїм шляхом, Луїт — униз, Пауер — нагору, перший — з похмурим виразом, другий — у кашкеті. А на другий день… Але тут Артурові не інакше як набридла його історія, бо він покинув містера Ґрейвза і повернувся до будинку. Уот був йому вдячний за це, бо Артурова історія, яку він сприймав, не пропускаючи ані слова, вельми його виснажила й занудила. Тому він із чистим сумлінням міг тепер казати, що він, до речі, й робив, що з усього почутого і побаченого під час служби у містера Нота нічого він так ясно не бачив і не чув, як Артура та містера Ґрейвза, які стоять на залитій сонцем галявині, і Луїта, і містера Накібала, і містера О’Мельдона, і містера Магершона, і містера Фіцвайна, і містера Дебейкера, і містера Макстерна, і всі їхні вчинки й слова. Зрозумів він усе достеменно, хоча й не міг поручитися за точність чисел, а перевіряти він їх не став, бо до чисел він не мав кебети. А слова, навіть якщо вони й не були точною цитатою, все ж передавали зміст того, що мовили Артур, Луїт, містер Накібал та інші. Свого часу цей випадок вельми його потішив, і дуже довгий час нічого його більше не тішило, і ще довший час спогади про ту пригоду були для нього джерелом постійної втіхи. Але під кінець усе це його добре стомило, тоді він зрадів, коли Артур урвав свою розповідь і пішов до хати. Тоді Уот зліз зі свого горбка і подумав, що незле було б зараз опинитися в затінку прохолодної оселі і перехилити скляночку молока. Але він не наважився залишити містера Нота в садку на самоті, хоча не було ніяких підстав гадати, що, якби він пішов, щось від того змінилося б. Відтак він побачив, що гілки на дереві затріпотіли, бо за них чіплявся містер Нот, який, як здавалося, не минав жодної, коли спускався з верхівки на саму землю. Потім містер Нот розвернувся і пішов до хати, а Уот — за ним. Він радів, що так гарно провів цей ранок, сидячи на своєму горбочку, і передчував, як ще трохи, й ковтатиме холодне молоко у своєму темному прохолодному ванькирчику. А містер Ґрейвз лишився сам, стояв, спираючись на вила, посеред саду, а тіні тим часом все довшали і довшали. Пізніше Уот дізнався від Артура, що коли той розповідав усім свою історію, перш ніж стомився, звичайно, то думкою линув геть від господи містера Нота, таємниці якої, нерухомість і сталість якої він ніколи не був в змозі витримати.