Містер Нот, мабуть, як і завше, лежав, ставав навколішки, сидів, стояв, робив проходку, зойкав, мугикав і замовкав, не виходячи зі своєї кімнати, так-сяк освітленої місяцем і цілим кодлом зірок. А Уот під таку годину, згідно зі своєю звичкою, сидів біля розчахнутого вікна, чув перші нічні звуки і ледь бачив перші нічні вогні як людського, так і небесного походження.
О десятій він почув крики, десь зовсім близько, ще ближче, тоді трохи далі, зовсім далеко, на сходах, поверхом вище, і знову на сходах, і так крізь відчинені двері побачив світло, яке виблимувало в темряві і поволі сходило нанівець у темряву, Артурові кроки, світло, запалене бідолашним Артуром, який о звичній порі піднімався до себе нагору, щоб відпочити.
Об одинадцятій темрява заполонила кімнату, а місяць видряпався вище від дерева. А що це дерево було низеньке і місяць сходив прудко, то перехід не зайняв багато часу і потьмарення теж.
Споглядаючи, як світло наче стрибками то спалахує, то гасне, Уот здогадався, що вже десята; так само, коли кімната поринула в темряву, він зрозумів, що вже десь одинадцята.
А коли він подумав, що, мабуть, уже перейшло за північ і він уже одягнув містера Нота в нічне вбрання і поклав у ліжко, от тоді він спустився на кухню, як і робив щоночі, щоб випити свою останню склянку молока і докурити останню четвертину сигари.
Але на кухні на стільці сидів якийсь дивний чоловік, і нічні жаринки, гаснучи, блимали на нього.
Уот запитав його, хто він такий і як сюди потрапив. Він вважав своїм обов’язком це зробити.
— Мене звати Мікс, — сказав незнайомець. — Спочатку я був там, а потім за якусь мить потрапив сюди.
Отже, прийшов його час. Він зняв кришку, підніс склянку до губів і почав пити. Молоко почало скисати. Він запалив сигару й затягнувся. Дешева, смердюча сигара.
Я родом із…, сказав містер Мікс і назвав місцевість, звідки він походив. Народився я у…, сказав він і повідав дещо про місце й обставини того, як він вилупився на світ Божий. Мої любі батьки, сказав він, і героїчні постаті унікальних перелюбників містера та місіс Міксів, яким не було рівних в монастирських анналах, заповнили кухню. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, продовжив він, моя люба дружина… мій улюблений собака…. от нарешті…
На щастя, містер Мікс не мав дітей.
Якийсь час Уот уважно його слухав, бо містер Мікс мав досить милозвучний голос. Особливо йому вдавалися фрикативні звуки. Але все це нічне милозвуччя померхло й щезло, бо Міксів голос, вельми приємний голос бідолашного Мікса, зійшов нанівець, зіткнувшися з мовчазним, безголосим стогоном Уотових нутряних планів.
Уот допив молоко і допалив сигару так, що попік собі всі губи, і вийшов з кухні. Невдовзі він з’явився знову перед очима Мікса і в кожній руці тримав по валізці, тобто загалом він мав дві маленькі валізи.
Подорожуючи, Уот волів брати з собою не одну велику, а дві маленькі валізи. Так, пересуваючись з місця на місце, він полюбляв мати в кожній руці по маленькій валізі, а не носити з собою одну валізу й перекладати її з руки в руку. Не мати ніякої, ні маленької, ні великої валізи, ні в лівій, ні в правій руці, ось про що він, безумовно, мріяв, коли вирушав у мандри. А де б тоді він подів своє майно, туалетне причандалля і зміну натільної білизни?
Однією з цих валіз була мисливська валіза, про яку вже, здається, тут згадувалося. Попри те, що вона була рясно вкрита всякими ремінцями та пряжками-защібками, Уот тягав її на спині, немов то був мішок із піском. Друга валіза була теж мисливською і мало чим відрізнялася від першої. Уот її теж носив, перекинувши через плече, мов ціпок.
Ці валізи були на три чверті порожні.
Уот був вдягнений у пальто, яке подекуди ще не втратило свого зеленого кольору. Пальто це, коли Уот його востаннє зважував, мало десь від п’ятнадцяти до шістнадцяти фунтів ваги, тобто майже сім кілограмів. Помилки тут бути не могло, бо Уот зважився спочатку у пальті, тоді без пальта, себто скинув його, поклав на землю поруч, а сам знову зважився. Але то вже коли було, і пальто з того часу могло набрати вагу. Або схуднути. Пальто це було таке довге, що Уотові штани, схожі на шаровари (він зумисне носив такі, аби приховати форму своїх ніг), ніяк не було видно. Пальто це було досить поважного віку, що для подібних пальт не первина, а купив його Уотів батько майже за безцінь принагідно в однієї гідної довіри доброчесної удовиці років, щоб не збрехати, сімдесят тому, коли Уотів тато був ще хлопцем моторним і автомашини ще тільки почали з’являтися, і з того часу пальто це жодного разу не пралося, крім поверхової обробки дощем, снігом, сльотою, ну й, звісне діло, нетривалих занурень вряди-годи у води каналів. Не зазнавало воно також ні хімічного чищення, ні обробки звичайною щіткою, і зроду-віку не перелицьовувалося, і от завдяки цій своїй незайманості воно й збереглося як одиниця одягу. Пальтова тканина, хоча подекуди й добряче попоносилася, особливо іззаду, була ще така міцна і тривка, що дірок, у прямому значенні цього слова, зовсім не було видно, і якщо де й потерлася, то лише на ліктях та на сідницях. Як і раніше, пальто це спершу защібалося на дев’ять ґудзиків, щоправда, різних за формою й кольором, але всі вони чесно виконували свої обов’язки, а зовсім не шукали причепки, щоб прослизнути у дірочку і розстібнутися. Нагорі у петельці сумно звисали залишки штучної червоно-синьої хризантеми. Ошмаття оксамитової смужки все ще чіплялося за комір. Пальто щедро, з запасом, запинало Уота і ніколи не розходилося.