Він збагнув, що йому не до вподоби те, що ця постать наближається до нього, ой, не до вподоби, він вважав, що вона мусить наблизитися зовсім близько, майже впритул до нього. Бо якщо вона просто наблизиться до нього, але не так, щоб зовсім близько, не майже впритул, то як же він тоді дізнається, чоловік то чи жінка, священик або черниця, вбрана немов чоловік? А з іншого боку, якщо то є жінка, то як він тоді дізнається, що то не чоловік, не священик або не черниця, вбрана немов жінка? Або якщо то є священик, як йому тоді упевнитися, що то не є чоловік, або жінка, або черниця, вбрана немов священик? Або якщо то є черниця, як же він тоді побачить, що то не чоловік, не жінка і не священик, вбраний немов черниця? Тому Уот стояв і напружено чекав, коли постать наблизиться зовсім близько до нього.
І тут, чекаючи, щоби постать наблизилася зовсім близько до нього, Уот збагнув, що зовсім не обов’язково, щоб постать наблизилася зовсім близько до нього, ні в якому разі, що певної, не дуже далекої, але й не занадто близької відстані буде достатньо. Бо зрештою Уота цікавила, і його зацікавленість була цілком щирою, не сама постать, тобто яка вона була насправді, а лише її зовнішній вигляд, яким він насправді здавався. Бо відколи це Уот став цікавитися справжньою суттю речей? Отак він знов укотре вже припустився своєї одвічної помилки, старої і непозбувної, яка полягала в тому, що, гнаний своєю невситимою цікавістю, він міг дістатися до самої суті, а тоді через якусь дрібницю впасти у смуток і спотикнутися. Все це Уота вельми засмучувало і ображало. Тому він стояв і чекав, нетерпляче визирав, коли вже та постать, нарешті, наблизиться.
Він чекав і чекав, обхопивши пальцями залізні прути хвіртки, так що нігті врізалися в долоні, спирався ногами на свої валізи, пильно зорив крізь ґрати на те незрозуміле опудало, мучився і страждав, відчуваючи, що терпець йому має ось-ось урватися. Нарешті його збудження перелилося через край і він заходився щосили трясти хвіртку.
Що ж так розбурхало Уота? А те, що за ті десять хвилин, ба навіть півгодини, які минули, звідколи він помітив фігуру, що чимчикувала шляхом у бік станції, фігура ця не стала ні вищою, ні ширшою, ні чіткіше окресленою. Невпинно просуваючись чимраз ближче до станції, ні на мить не збавляючи своєї кульгавої ходи, ця постать, проте, подібно, скажімо, до млинового колеса, що крутиться, не зрушила з місця ні на крок.
Уот саме міркував над природою цього явища, коли постать, не спиняючись і не гальмуючи свого руху, стала втрачати свої обриси, поки, нарешті, зникла з очей.
Невідомо, з якої саме вкритої мороком причини Уот саме цій галюцинації надав особливого значення, але що було, те було.
Уот підняв свої валізи і, зайшовши за ріг будинку, опинився на платформі. Всередині сигнальної будки блимав вогник.
Стрілочник, літній вже чоловік на ймення Кейс, як і завжди, сидів у своїй будці, він це робив щоночі, крім, як це не дивно, ночі з неділі на понеділок, і чекав, поки експрес з гуркотом і без пригод промчить через станцію. Потім він мав встановити відповідні сигнали, рушити додому до своєї самотньої жінки і залишити зовсім порожню станцію.
Щоб якось згаяти час і, разом з тим, збагатитися розумово, містер Кейс читав книжку «Веди нас, пісне», яку написав Джордж Рассел (А. Е.). Містер Кейс відкинув назад голову, випростав руку з книжкою і поринув у читання. А як на стрілочника, то містер Кейс пречудово знався на письменстві.
Містер Кейс читав:
Важкі моржові вуса містера Кейса, немов вірна, слухняна жінка, що робить, як її чоловік, повторювали кожен рух його губів, які то витягалися вперед, то відкочувалися назад, відтворюючи всю звукову ліпоту, яка містилася у надрукованих словах. Ніс його теж не лишався осторонь, допомагав як міг і ніздрями, й масним кінчиком. Люлька його гасала то вниз, то вгору, а з рота, з самого куточка, необачно виповзла й випала на вельветову камізельку дебела крапля слини.
Уот зайшов у приміщення і стояв у тій самій поставі, що й перед тим на кухні, тримався за валізи, безтямно дивився перед собою, а дверей не зачинив. Містер Кейс колись бачив його, через віконце своєї будки, того вечора, коли Уот прибув на станцію. Отже, Уотова зовнішність була йому добре відома. І це йому тепер стало в пригоді.
Ви не могли б сказати мені, котра зараз година? сказав Уот.
Так він і думав, цього й боявся. Це ж треба, в таку рань припхатися!
Ви не могли б пустити мене до зали чекання? сказав Уот.
Оце-то заковика. Бо містер Кейс не мав права залишати свою будку доти, аж доки він залишить її, щоб іти додому, до своєї нетерплячої дружини. Та й не міг він отак витягти з низки ключів один, передати його Уотові і сказати: Ось вам, сер, ключ від зали чекання, як ітиму додому, заскочу й візьму його у вас. Бо з зали чекання можна було пробратися до каси, а щоб дістатися до зали чекання, треба було пройти через касу. А ключ від дверей зали чекання не підходив до дверей каси. Та й не міг він отак взяти й зняти два ключі з в’язки, віддати їх Уотові й сказати: Ось вам, сер, ключ від вашої зали відпочинку, а осьо-сьо від каси. Як ітиму додому, заскочу й візьму їх у вас. Ні. Бо каса таким чином сполучалася з кабінетом самого начальника станції, що потрапити до кабінету начальника станції можна було, лише перетнувши касу. А ключ від дверей каси відчиняв двері кабінету начальника станції у такий спосіб, що ці двоє дверей були представлені на кожній із низок станційних ключів — на низці начальника станції, містера Ґормана, на низці стрілочника, містера Кейса, і на низці носія, містера Нолана, — не двома ключами, а лише одним.