У залі чекання, як здалося Уотові, не було ні меблів, ні будь-яких інших речей. Хіба що поза його спиною могло щось стояти. Це не здалося йому дивним, хоча й чимось звичайним це йому теж не здалося. Бо коли він зігнувся в дугу посеред зали чекання, то пересвідчився, що ця зала — із тих, про які не можна з певністю сказати, дивна вона, звичайна чи ще якась.
І тут він почув шепіт, якийсь рот, жіночі, тонкі, рухливі губи повідали йому, що приміщення ці, коли вони порожні, то здатні вмістити більш людей, ніж коли їх захаращено кріслами та канапами, і як безглуздо сідати чи лягати тут, якщо надворі ні дощу, ні сльоти, ні снігу з вітром або без вітру, ні сонця, як прямого, так і навскісного. Жінку цю звали колись Прайз, і вона була така худа, як скибка, і оце вже тридцять п'ять років, як вона успішно долала всі загати, які зводив на її шляху клімакс. Уотові приємно було знову почути її голос і знову побачити непозбувні шмарклі під її старечим носом. Але ще більшу приємність він відчув, коли цей голос зник.
Зала чекання була не така вже й порожня, як Уотові спершу здалося, бо вже за два кроки від його носа і на таку ж відстань по праву руку перебував, як йому здавалося, якийсь вельми суттєвий предмет. Уот не міг розібрати, що саме то було, і добре перехнябився у той бік. Загадковий предмет не був ні частиною стелі, ні частиною стіни, хоча й мав певне відношення до підлоги, ось, мабуть, і все, що Уот міг би з певністю сказати про цей предмет, та й то не беззастережно, а з певними пересторогами. Але й цього було достатньо, самого припущення того, що тут, у цій буді, може перебувати якесь стороннє тіло.
Чийсь чи якийсь нестерпно гидкий і разом з тим неначе знайомий сморід наштовхнув Уота на думку, чи не лежить десь тут, поміж дошками, під його ногами напіврозкладена туша якогось дрібного звірка — собачки, кішки, пацюка або миші. Бо підлога, хоча вона й здалася Уотові суцільною каменюкою, насправді складалася із щільно підігнаних плиток. Дух цей був такий злий та ядушний, що Уот змушений був поставити долі свої валізи і видобути з кишені носовичок, а точніше, жмуток туалетного паперу. Бо Уот, щоб не обтяжувати себе зайвим пранням і аби вбити двох зайців, якщо й сякав носа, то робив це здебільшого напряму, за допомогою пальців, а якщо ж обставини не сприяли такій простоті, то послуговувався, досить скупенько, виключно туалетним папером, кожен клаптик якого, коли той просякувався рідиною, він скатував у маленьку кульку й викидав куди подалі, а пальці занурював у чуприну, від чого та робилася лискучою і масною, або ж терлися об пальці іншої руки до повного лиску.
Сморід, однак, виявляється, мав зовсім інше походження, не те, яке йому приписував Уот, бо дедалі слабшав, а там і зовсім випарувався, чого не могло бути, якби Уотова перша здогадка підтвердилася.
Але дуже швидко той самий сморід знову поширився залою, але потім, як раніше, розвіявся.
Так він і циркулював ще кілька годин.
І було в тому смороді щось таке, що було Уотові дуже до вподоби, але коли цей дух зникав, він анітрохи не шкодував про те.
Поступово темрява в залі чекання дедалі густішала. Вже не було помітно різниці між його дуже темною і просто темною частинами, ні, нині усе стало темно-чорним, і деякий час нічого не мінялося. Ця відчутна зміна настала не раптово, а немов маленькими непомітними порціями.
Коли ж зала чекання зовсім поринула в морок і побула у мороці деякий час, після цього темрява стала поступово слабнути, непомітно для ока, весь час набираючи оберти, аж доки в блідому світлі проступили образи кожного закутка, кожної речі, яка була в кімнаті.
Тепер Уот побачив, що поруч із ним весь цей час перебував стілець. Він стояв спинкою до Уота. Мало-помалу, мірою того, як розвиднювалося, він роздивився стілець і так добре, що під кінець знав про нього більше, ніж про будь-який інший стілець, на якому йому доводилося сидіти або стояти, щоб дотягнутися до чогось високо розташованого, або зав’язувати шнурівку на черевику, або обрізати нігті на ногах, або ложкою знімати павутиння.
То був високий, вузький, чорний, дерев’яний стілець з бильцями для рук і з коліщатками на ніжках.
Одна з його ніжок кріпилася до підлоги болтами за допомогою скоби. Всі інші ніжки, тобто всі, а не котрась одна, мали на кінці таку саму залізяку. Але всі болти, що колись, безумовно, припинали ці ніжки до підлоги, хтось люб’язно повикручував. У просвіток між стрункими вертикальними ґратами на спинці стільця Уот побачив окремі частини каміна, в якому громадилася купа вуглин та попіл шляхетно сірого кольору.